Микола Гопайнич: "Я не збирався нікуди тікати. 24 лютого взяв в себе в руки і почав допомагати"

  • Четвер, серп. 18 2022
  • Автор 

Благочинний Білоцерківського району Православної Церкви України, настоятель Церкви Покрови Божої Матері, депутат Білоцерківської міської ради від партії "Європейська Солідарність" Микола Гопайнич з перших днів війни активно допомагає армії, волонтерам, переселенцям та долучається до процесу добровільного переходу громад в лоно Православної церкви України в межах Білоцерківського району. Напередодні 31-річниці Дня незалежності України ми зустрілися з о. Миколою в храмі, аби поговорити про те, як він зустрів початок повномасштабного вторгнення росії в Україну, чим займався, як організовував людей в цей непростий час. 

Пригадайте, отче, що ви відчули 24 лютого, коли в Білу Церкву о 5 ранку прилетіли російські ракети?

24 лютого, напевно, як і кожен з нас, коли почалася війна, я поставив собі питання: що його робити? Хтось почав втікати. Я не збирався нікуди їхати. Взяв себе в руки і почав щось робити. У той самий день я прийшов до церкви. До мене дзвонить мій товариш Руслан Руденко, він заступник мера, і каже, що починаємо будувати блокпости. Я його запитав, що для цього треба. Виявилося, що треба мішки, треба людей, щоб насипати пісок в них і вантажити. Я відразу написав публікацію в Фейсбук з проханням відгукнутися. Люди почали сходитися до церкви. Звідти вже виїздили на блокпости. Ми дуже багато мішків тоді попривозили. Люди самоорганізувалися.

go2

Потім дзвонять військові з 72 ОМБР, які кажуть, що ми вирушаємо на фронт, потрібні такі ось речі, продукти, засоби гігієни. Поки це все ще було в магазинах, люди зносили до церкви. А ми перевозили до п’ятого майданчика і в зенітно-ракетний полк. Далі полиці в магазинах спорожніли. Я вже відвіз свою родину в Івано-Франківськ до батьків, там спілкувався зі священниками із західних областей. Вони організували у себе пункти збору продуктів і речей, які я почав їздити і забирати це все до Білої Церкви.

А як почали привозити гуманітарку із-за кордону?

Геть випадково на мене вийшов один білоцерківець, який каже, що з Польщі можуть передати гуманітарку, тільки треба автомобіль. Я знайшов автомобіль і ми почали їздити забирати, а туди ми перевозили жінок з дітьми, які з нашого міста захотіли виїхати на захід України чи до кордону. Знайшлися водії, які за це гроші не брали, ми тільки заправляли машини.

go3

Потім у нас парафіянка була, яка вийшла заміж за німця і там вже мешкає. Вона відгукнулася і сказала, що може прихистити в себе 150 осіб. Нам тільки треба було підвезти цих людей до кордону з Польщею, де вона їх забирала на автобусі. А нам ще й привозила гуманітарку, яку ми везли до Білої Церкви.

go4

go5

Наші білоцерківці, які на момент війни працювали у Польщі, купували різні речі та продукти і передавали сюди. В Івано-Франківську я знайшов людей, які шиють розгрузки для бронежелетів. Я почав їх купувати по собівартості. Через знайомих у Вінниці знайшов людей, які пластини вирізали для бронежелетів. При цьому деякі люди думали, що я все це безкоштовно беру, а тут продаю. Тому я сказав всім, хто брав у мене ці речі, перераховувати гроші відразу виробнику.

Потім я бачу, що аптеки у нас або були зачинені, або багато ліків не було. Почав на заході України брати в аптеках ліки і привозити сюди. Спершу все привезене складали тут в церкві, але місця вже не вистачало. Парафіянин храму віддав нам свій столярний цех під склад. Місцеві люди, які приходили до церкви, пропонували допомогу. Я розумів, що людям важко сидіти вдома і дивитися новини. Тому ці люди приходили на склад, сортували гуманітарку.

ggg

go6

Ось так з Божою допомогою все це й робилося. До Великодня я вже мінімізовував ці поїздки, бо вже чимало людей почало вертатися і потреба зменшилася. Хоча є такі люди, з місцевих, які до сих пір приходять і просять дати хоч щось, або помогти грошима.

Так, чимало з тих, хто виїхав, уже повернулися. Деякі долучилися до волонтерства.

На жаль, деякі люди, які в перші дні виїхали, повернулися і почали бурхливо волонтерити. Мені прикро розуміти, що може таке статися, коли тих людей, які в перші дні війни нікуди не поїхали, а навпаки активно взялися до оборони міста, записувалися в ряди тероборони, стояли на блокпостах, шукали продукти харчування та ліки, можуть дискредитувати своїми недобросовісними діями псевдоволонтери. Я знаю тих людей, які залишилися тут, які нікуди не втекли, вони молодці. А ці, хто повернувся, вони якось так …вони звикли бути лідерами, а війна поміняла людей місцями. І їм тепер неприємно, що вони були лідерами в суспільстві, а тепер хтось інший лідер. І вони починають дискредитувати тих людей, які лишилися, бо у них любов до Батьківщини переборола страх.

go7

go9 go10

Наскільки я знаю, у вас на початку березня навіть мешканці міста ховалися у церкві під час тривоги. 

На початку війни у нашому підвалі під церквою ховалися на ніч люди з довколишніх будинків зі своїми домашніми тваринками. Тут було повністю все забито людьми. Приходили навіть ті люди, які ніколи до церкви не ходили. Щоправда, коли ситуація покращилася, далеко не всі ті, хто тут шукав укриття, потім почали ходили до церкви. Більшість з них так і не прийшли до Бога. Як-то кажуть, коли тривога, то зразу до Бога, а коли вже краще, то можна і не молитися. Хоча все-таки людей загалом стало більше ходити до церкви. Багато було бажаючих серед військових вінчатися. Це був великий піст, а в піст вінчати не можна. Проте я робив виключення, адже це війна, деяких військових відпускали додому на 1-2 дня. Здається, я за піст повінчав більше, ніж за рік.

Приходять в церкву і люди, яких охопила паніка. До речі, я помітив, що це ті самі люди, які й під час коронавірусу панікували. Я всім даю одну і ту ж пораду: вимикайте телевізор, купіть замість смартфона кнопочний телефон, відволікайтеся, займіться працею, прогулюйтеся. Люди стали заручниками новин.

А що то була за історія з українським прапором, який зірвали у вас з паркану біля церкви?

З 22 на 23 лютого у нас з паркану одна пара зірвала прапор України вночі. Я звернувся до поліції, адже це наруга над державним символом. Ми повісили новий прапор України. Коли вже війна почалася, то було ще раз так, що зняли прапор. Але виявилося, що то прийшли місцеві люди і попросили моїх працівників зняти прапор, бо, мовляв, росіяни будуть в першу чергу стріляти по тих будинках, де є державний прапор. Я розпорядився повісити назад: ми не будемо ховатися. З того часу і до цього дня прапор України висить у нас на огорожі.

go111

Ще одна з ваших важливих місій - це відспівування загиблих військовослужбовців. Ви самі виступили з такою ініціативою?

Відспівування воїнів спершу відбувалося в морзі. Потім я запропонував родичам бійців, які віддали життя за Україну, відспівувати їх в церкві, щоб була якась більш шаноблива обстановка. Я чесно кажучи не рахував, скільки вже полеглих воїнів відспівував. Було таке, що в день по кілька таких молебнів проводили. Я б дуже хотів, щоб більше такого не було. Бо це дуже тяжко. Коли вмирає людина старша за віком, від якихось хвороб, родичі сприймають це як певну закономірність життя.

Коли вмирають хлопці, яким немає й 30 років, це зовсім інше. У них лишаються молоді дружини, маленькі дітки, батьки. Але намагаюся знайти якісь слова для розради, хоча звісно мої слова не повернуть батька, сина, брата, чоловіка. Це обов'язок церкви бути поруч зі своїм народом в такі страшні хвилини життя.

Отче, після вторгнення росії в лютому цього року активізувався процес переходу релігійних громад в лоно ПЦУ. Які ваші прогнози, наскільки цей процес буде успішним?

Так, релігійні громади сіл Піщана, Храпачі, Фурси, адміністрація Київської обласної дитячої лікарні №2 прийняли рішення припинити діяльність УПЦ в їхніх громадах та в приміщенні лікарні. Хочу зазначити, що у Білій Церкві для такого ж результату потрібна колективна воля громади. Це не обов'язково тільки релігійна громада має вирішувати. Адже є факти співпраці священників УПЦ з окупантами. Жителі громади мають убезпечити себе від такої потенційної загрози. Поки громада сама не вирішить, влада міста не буде сама цим займатися. У Білій Церкві цей процес йде складніше, адже тут розташоване єпархіальне управління. Утім, зрушення є. Приміром, на території госпіталю вже не діє храм, де раніше служив  священник УПЦ, адже це військовий об'єкт. Будемо сподіватися, що зміни настануть і в Білій Церкві. Я зі свого боку як депутат Білоцерківської міської ради ініціював, щоб міська рада звернулася до Верховної Ради України, Президента України, Прем'єр-міністра України щодо заборони московського патріархату по всій Україні. Всі депутати підтримали це звернення. Але нам прийшла відповідь, що держава не може забороняти церкву, цим має займатися лише суд. 

Прочитано 2028 раз
Опубліковано в Громада

You have no rights to post comments

Поділитись новиною

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

Вибір редакції

Читайте також

Фото та відео