Незважаючи на те, що з середини 18 ст. Україна остаточно втратила свою державність і була розділена між двома державами Російською імперією та Польщею, а з 1795 р. у зв’язку з поділом Польщі частина українських земель попала під владу Австрії, українці  прагнули до свого самовизначення.

Українці боролися за своє самовизначення різними шляхами, зокрема мирним та культурницьким: українською елітою створювалися різноманітні товариства, які виступали за національне відродження України. Так, на Наддніпрянській Україні в XIX столітті були створене Кирило-Мефодіївське товариство. Значну роль в пропаганді української національної ідеї відігравали громади, до яких входили відомі українські інтелігенти Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Павло Чубинський тощо.

В той період на Західноукраїнських землях була створена Руська трійця, до якої входили такі відомі діячі як Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Найзначнішою подією для українського національного відродження початку XX століття була українська революція 1917-1921 рр.

Українська революція ділилася на ряд етапів: березень 1917 – квітень 1918 рр. – доба Центральної Ради, саме за цієї доби в жовтні 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, а 22 січня 1918 р. – незалежність УНР, також цей період відзначився війною УНР з радянською Росією;

Другий період 29 квітня по 14 грудня 1918 р. – доба гетьманату Павла Скоропадського ­­­– неоднозначний період в історії України, враховуючи присутність німецько-австрійських військ, які за Брестським мирним договором, що був укладений між Українською Народною Республікою та четвертним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія прийшли в Україну, щоб визволити її від більшовиків.

Третім періодом в історії Української революції був період Директорії, який тривав з 14 грудня 1918 р. до кінця 1919 р. та позначався невизначеністю українського уряду: одні політичні сили орієнтувалися на країни Антанти, інші на більшовицьку Росію. Також не було єдиної думки щодо устрою Української Народної Республіки: одні політичні сили орієнтувалися на радянський політичний устрій, інші – на західні зразки парламентської демократії. Така невизначеність українського керівництва, а також агресія радянської Росії призвели до поразки української революції та втрати української державності.

Далі українські землі були розділені між 4-ма державами, а саме: Радянською Росією (з 1922 р. Радянський Союз), Східна Галичина та Волинь на той час були в складі Польщі, Закарпаття в складі Чехословаччини, Північна Буковина та Бессарабія – в складі Румунії. Хоча після Другої світової війни ці землі увійшли до складу Української РСР, але Україна не була суб’єктом міжнародного права, все вирішувалося в Московському центрі.

Не була осторонь від подій Української революції 1917-1921 рр. і Біла Церква, в червні 1917 р. Біла Церква отримала статус міста.

В місті діяла Просвіта, яку очолював письменник, громадський діяч Модест Левицький.

В серпні 1918 р. в Білій Церкві повторно формувалися загони Січових стрільців під проводом Євгена Коновальця, які були основною силою в антигетьманському повстанні листопада-грудня 1918 р. В місті перебували: Євген Коновалець, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Павло Скоропадський тощо.

 Біла Церква стала першим містом де в листопаді 1918 р. була відновлена УНР.

Після поразки української революції протягом більше 70 років панування комуністичного режиму на більшій території України, незважаючи на всі репресії, не зникло прагнення до українського відродження. Зокрема це проявлялося в діяльності організації українських націоналістів та Української повстанської армії під час Другої світової війни. Діяльність їх охоплювала  всі терени України, в тому числі і Білу Церкву.

У післявоєнний період боротьба за українську державність відбувалася у формі дисидентського руху, серед його представників слід виокремити Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса.

В нашому місті також були люди незгодні з політикою комуністичного режиму. Колишній інженер будівельних організацій Білої Церкви Микола Поліщук не згоджувався з політикою зросійщення України та не вільних виборів, писав листи до редакцій українських газет та до органів влади тодішньої УРСР, двічі був засуджений за ст. 187-1 КК УРСР (завідома неправдиві відомості на радянський суспільний та державний лад).

Серед незгодних з політикою комуністичного режиму в Білій Церкві у 70-х роках XX століття слід виокремити завідувача кафедри марксизму-ленінізму Михайла Брикуна, який за свої переконання був позбавлений можливості займатися педагогікою та науковою діяльністю.

Активізувалася боротьба за здобуття української незалежності в період перебудови. В кінці 80-х років почали виникати неформальні організації, зокрема Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Народний Рух України, які діяли і у Білій Церкві. Прискорив проголошення акту незалежності України путч в Москві 19-21 серпня 1991 р., який увійшов в історію як «ГКЧП».

І ось 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР проголосила акт незалежності України, 25 серпня 1991 р. в Білій Церкві побував багатолітній радянський політичний в’язень депутат Верховної Ради України Левко Лук’яненко. У зв’язку з цією подією на площі Шевченка відбувся багатолюдний мітинг.

Разом з проголошенням акту незалежності України Верховна Рада призначила на 1 грудня всеукраїнський референдум на підтвердження акту незалежності та вибори Президента України.

На референдумі 1 грудня 1991 р.  за акт проголошення незалежності України  з 31, 9 млн. осіб, які взяли участь в голосуванні, проголосувало 28,8  млн. громадян, або 90,3%.

Цікаво, що в Білій Церкві у референдумі 1 грудня 1991 р. взяли участь  110039 виборців,  всього на той час в місті налічувалося 140254 виборці, за незалежність України проголосувало  101531, проти 6097 чоловік.

Сьогодні також триває боротьба за незалежність, самоствердження української нації, мови і духовності. Ми віримо в перемогу і майбутнє України!

Анатолій Бондар,

відділ інформаційно-краєзнавчої  роботи

Централізованої бібліотечної системи