Валентина Храбуст: "Моя любов – газета"

  • Вівторок, черв. 06 2017
  • Автор 
Валентина Храбуст (ліворуч у першому ряду) разом з колективом редакції "Громадська думка" Валентина Храбуст (ліворуч у першому ряду) разом з колективом редакції "Громадська думка"

6 червня в Україні відзначається День журналіста. Відтак, шановні читачі, хочеться розповісти вам про цю професію, аби ви чітко розуміли: де журналістика, а де – просто випадкові люди, які не мають ані досвіду роботи, ані достатнього рівня знань, проте видають «на гора» безліч різноманітної писанини і при цьому не відповідають за жодне надруковане слово. Найліпше це зробити на прикладі знаних і досвідчених журналістів, які також є у нашій Білій Церкві. Тож знайомтеся: редактор місцевої газети «Громадська думка» Валентина Іванівна Храбуст. Ми зустрілися з пані Валентиною в одній із кав’ярень міста, де вона люб’язно погодилася розповісти про те, як випадок допоміг обрати професію, чому нинішні журналісти можуть позаздрити своїм колегам з радянських часів та як редакція інколи перетворюється на психологічний кабінет. 

Валентини Іванівни Храбуст присвятила цій професії більше 20 років свого трудового життя. У десятому класі зрозуміла, що хоче працювати в газеті, проте вступити на факультет журналістики не вдалося. Але, як кажуть, твоє тебе знайде. Тож після завершення філологічного факультету, без п’яти хвилин вчитель української мови, зустрілася з редактором районної газети «Червоний Жовтень» („районка” на Лисянщині Черкаської обл.), який приїхав у її село в справах редакції. Розговорилися. До навчального року лишалося пару літніх місяців. Юну випускницю вузу запрошують попрацювати у відділі листів.

«У редакції працювали дуже креативні, цікаві, оригінальні люди. Мені сподобалося, звісно, у школу працювати я вже не пішла, – пригадує Валентина Іванівна. -  Можливо, я зараз когось здивую, але нинішні працівники ЗМІ можуть трішки позаздрити тим часам. Адже тоді на критичну публікацію в газеті реагували відразу. Були спеціальні бланки, до яких кріпилися статті з газет, і на те, щоб керівники на місцях відреагували на критичну замітку, давалося 10 днів. Не дай бог, щоб хтось не відреагував. Місцеві керівники дуже не хотіли потрапляти в когорту людей, про яких погано напише газета, адже це негативно впливало на репутацію. А ще до редакції в той час приходили люди – зі скаргами, жалями, плачами, радощами. Я до сих пір вважаю, що місцеві газети мають бути саме такими: відкритими для земляків, щоб людину в редакції бодай вислухали і хоча б трішки допомогли».

І це не порожні слова. Автор цих рядків якось була свідком, коли в редакцію „ГД” подзвонили із запитанням: який контактний телефон у виконавчій службі Білої Церкви. Більшість людей у відповідь порадили б зателефонувати у довідкову, але тільки не Валентина Іванівна. Вона взялася за свої блокноти і таки знайшли необхідний незнайомцю номер. А якось намагалася допомогти жителеві міста, який родом з Азербайджану і з часів розпаду СРСР не спромігся оформити собі ані паспорта громадянина України, хоче мешкає тут вже понад 25 років, ані посвідки на проживання. Тому не може офіційно працевлаштуватися, не має постійного місця проживання. У чиновницьких кабінетах його футболять з одного відділу до іншого. А звичайним громадянам за своїми клопотами до нього теж байдуже. «До нас часто звертаються люди нещасні, скажемо прямо, «маленькі українці», такі як і ми самі, котрих десь там, у високих кабінетах, не хочуть ні чути, ні бачити. От і йде людина в редакцію, як в останню інстанцію. Тут її завжди вислухають, вона перестане плакати, стане їй легше. Хіба можна по-іншому?” – дивується редактор «Громадської думки». 

hrab3

Особливою пристрастю Валентини Іванівни є книги. Тож не дивно, що в архіві журналіста є фото з лауреатом Шевченківської премії, письменником Василем Шкляром

А потрапила в «Громадську» Валентина Іванівна випадково.  Чоловіка, військового за професією, направили з НДР у наше місто для подальшого проходження служби. Якось, прогулюючись містом з маленьким сином, в кіоску поцікавилась, які у місті над Россю виходять газети. Виявилося, що редакція однієї з них, «Громадської думки», була зовсім поруч. Валентина Іванівна вирішила зайти – в надії, що хоча б коректором зможе працювати. Першу зустріч з редактором – Дмитром Йосиповичем Злобінським – пам’ятає досі. Як тільки вона відчинила двері, із-за столу підвівся й пішов їй назустріч усміхнений, із добрим поглядом чоловік. «Я здивувалася, гадала, він мене із кимось переплутав, – каже моя співрозмовниця. – Але згодом переконалася – Дмитро Йосипович так зустрічав кожного відвідувача редакції».

Зрештою він запропонував їй роботу, дав перше редакційне завдання: написати замітку про покинуту в пологовому будинку дівчинку. Мабуть, те перше завдання й ознаменувало подальшу журналістську долю пані Валентини. Адже з 1994 року вона написала багато матеріалів про звичайних людей, про їхні біди і проблеми, про перемоги і поразки, про почуття, про щирість і незбагненність людської душі. Причому так, що часом над тими текстами плакали і колеги по редакції, і  самі читачі. 

Хоча на початку своєї роботи Валентина Храбуст спеціалізувалася на кримінальних темах, адже у «лихих» 90-х різноманітних розбірок у Білій Церкві вистачало. «У мене були свої джерела в міліції. Мене знали в черговій частині, чекали, давали журнал зі зверненнями за добу, я обирала найцікавіше і йшла вивчати тему до того слідчого, який вів справу. В суди також ходила. А після криміналу вже займалася темами, які мені були близькі: сироти і старі люди, бо обидві категорії чомусь завжди виявляються непотрібними. Часом плакали всією редакцією над історіями про батьків, яких покинули діти, і дітей, яких покинули батьки. Таке воно, життя. Писати про людей – найбільша насолода цієї професії, адже ти маєш можливість зустрітися з такими унікальними особистостями, яких не часто зустрінеш у повсякденні. Пригадую Євгенію Євменівну Янкевич, з якою я познайомилася, коли їй було вже за 80 років, а вона якраз закінчила  розписувати Микільську церкву, що знаходиться за Преображенським собором. Щоправда, потім виявилося, що для УПЦ МП такий розпис не канонічний і його замалювали. Вона могла по пам’яті відтворити картини свого вчителя, великого Юхима Михайліва, якого радянська влада заслала на Соловки і там знищила. Така була світла і добра жінка», – пригадує Валентина Храбуст. 

hrab4

Редакційне фото на згадку 

У ті, вже далекі радянські часи, журналісти, які через цензуру не могли писати все, що хочеться, все-таки уміли знайти бодай якусь можливість проінформувати читачів. Пригадує Валентина Іванівна, як ще у своїй першій газеті процитувала слова Тараса Шевченка і  що потім сталося. «Приїхала письменницька делегація, вони говорили про аварію на ЧАЕС і сказали, що Тарас Шевченко – це наш пророк, адже він писав, що «І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки!». А це був вже 1988 рік. Про аварію на ЧАЕС вже трохи і почали розповідати, але це були якісь такі перші маленькі спроби пролити світло на причини цієї трагедії. А я візьми і зацитуй Шевченка у тексті про цю зустріч. Редактора не було в газеті і текст  був надрукованим. Що робилося  у райкомі партії! У мене до сих пір зберігається дома сторінка, де було закреслено партійними працівниками рядки про актуальність творів Шевченка, про Чорнобильську аварію…Проте головний редактор хоч і отримав на горіхи, мене не лаяв, списав на відсутність досвіду».

hrab2

У колі колег під час однієї з поїздок

А от до нинішніх часів пристосуватися ніяк не виходить. У час комерції та цинічного ставлення до всього, що нас оточує, суцільної брехні, байдужості і брутального використання будь-яких національних ідей, символів та й навіть людських життів, пані Валентина не може ні збагнути, ні погодитися з тим, що газета – це лише бізнес. «А я не можу дивитися на газету як на бізнес, хочу дивитися на неї, як на свою любов! Я поважаю свого читача, хоча може й ідеалізую його. Чогось думаю, що людям треба трохи більше інформації, ніж гороскоп, програма телебачення і кулінарні рецепти. Зараз настав такий час, коли з’явилася можливість більше розказати про  справжню історію України, про те, що відбувається в суспільстві, в політиці, в економіці, зрештою – в культурі. ЗМІ просто зобов’язані скористатися цією нагодою! Але як це співвідноситься з комерцією, без якої газеті зараз не вижити?» – ставить риторичне питання Валентина Іванівна.

Що ж, лишається тільки сподіватися, що ті, від кого залежить існування місцевих газет, не дивитимуться на цю справу, як на продуктовий магазин. А колегам-журналістам Валентина Храбуст бажає, а редакція БЦ News приєднується до цих слів, не втрачати інтерес до життя, до подій, до цікавих і неординарних особистостей, любити своїх читачів, адже лише в такому разі ЗМІ буде затребуваним і цікавим. 

Зі святом, колеги!

Прочитано 567 раз
Опубліковано в Події

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Поділитись новиною

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

Чи задовольняють вас послуги у парку ім. Т. Шевченка?

Вибір редакції

Читайте також

Фото та відео