Чернецький Є. Скарга білоцерківця Лясковського з приводу українських п’єс IIКраєзнавчі читання імені П. Г. Лебединцева. 23 квітня 1998 року. – Біла Церква: Мустанг, 1998. – С. 38-40.

Приводом для цієї статті стала скарга білоцерківця Юзефа Людвиковича Лясковського, написаного 21 липня 1897 р. і надісланого київському, подільському і волинському генерал-губернатору. Чернецький коротко розповів про цей документ, а також видав його текст.

Автор скарги Лясковський в 1897 р. працював у конторі місцевого пивоваренного заводу, що належав графам Браницьким і був широко знаменитий своєю продукцією. Його скарга поділяється на три цікаві епізоди: вистава трупи Свєтлова і Милославського і крадіжка в будинку Жураковської, що відбулися напередодні написання скарги, та присяга на вірність імператору Миколаю ІІ в 1894 р. у Білоцерківському костьолі.

До написання скарги Лясковського підштовхнула згадана українська вистава, головні герої якої Мазепа, Палій ворогують з поляками, що було образливо сприйнято автором скарги. Він не додивився її до кінця та повернувся на квартиру, яку знімав у Жураковської. Там виявилося, що і Жураковську, і Лясковського пограбували. Майбутній скаржник кинувся назад, бо на виставі перебували і чини місцевої поліції. При цьому один з них з недовірою поставився до заяви щодо пограбування та публічно сказав, що Лясковський є несповна розуму. У зв’язку з цим останній пригадав, як під час присяги службовців графів Браницьких новому імператору в костьолі той самий поліцейський Тулобєєв не дав Лясковському присягнути, зробивши аналогічну заяву про його розумові здібності. Всі ці епізоди вийняті просто з життя, наповнені прямою мовою і емоціями.

Зв’язок між епізодами, безумовно, існує, проте його характер свідчить, щонайменше, про емоційну неврівноваженість Лясковського. В тексті є кілька сильних місць. Так, Лясковський починає свою скаргу з сакраментального питання: “Чего желает Россия в настоящее время?” Також дуже цікавими є фінальні твердження скаржника: “а как я верный сын отечества, то люблю обожаю русских людей и Святую Церковь, то во имя этого покорно прошу прислать в Белую Церковь не только актеров, но и чиновников честных и умных; верные поляки в таком захолустье как Белая Церковь того только желают на славу и процветание Украины”.

У ті часи імперським чиновникам такого високого рівня (генерал-губернатори підпорядковувалися безпосередньо імператорові) ще не спадало на думку використовувати неврівноважених осіб у впливі на громадську думку. Це стали використовувати разом з тотальною брехнею дещо пізніше, аж нарешті на початку ХХІ ст. це стало нормою, охопивши мільйони підданих. Тим часом наприкінці ХІХ ст. у докладі генерал-губернатору було запропоновано: “настоящее прошение надлежало бы оставить без последствий”. Генерал-губернатор погодився на це і скарга Лясковського була підшита, разом з іншими непотрібними папірцями, до відповідної справи. В ній вона:

– пережила буремні події ХХ ст., коли місцеві історики мусили ходити протореним “Кратким курсом истории ВКП(б)” шляхом та не могли донести до суспільства історичну правду;

– була відкрита і опублікувана білоцерківським істориком наприкінці першого десятиліття Незалежності України, коли інтерес юридично вільних людей до своєї історії лишався дуже слабким через їхню фактично рабську свідомість. Звісно це стосується величезного масиву історичної інформації, і досі потрібної лише поодиноким білоцерківцям. У цьому масиві скарга Лясковського лишається маленькою цеглинкою, з яких, зрештою, складається кожна велика споруда.

Євген Чернецький, кандидат історичних наук