Нестеров О. Червоний терор на Київщині в роки громадянської війни // IIКраєзнавчі читання імені П. Г. Лебединцева. 23 квітня 1998 року. – Біла Церква: Мустанг, 1998. – С. 57-61.

Термін “громадянська війна” стосовно подій 1917-1921 рр. вже відмирав наприкінці 1990-х, хоча й потрапив до назви статті Олександра Нестерова. Українські історики на еміграції називали цей період Визвольними змаганнями. Зараз усталилася інша назва – Українська революція 1917-1921 років.

Червоний терор (збереглися страхітливі світлини з різних теренів, охоплених боротьбою з більшовицькою чумою) є одною з найстрашніших сторінок радянської дійсності, проте, в порівнянні з розкуркуленням, Голодомором та репресіями кінця 1930-х рр. та пізнішими звірствами, лишається маловідомим громадськості. Тим часом тогочасні події на Київщині містять вражаючі паралелі, які не лише роблять більш контрастним наше сьогодення, але й увиразнюють майбутнє, яке може на нас чекати у випадку поразки.

Попри масові розстріли, захоплення заручників та спалення цілих сіл (перші – Романівка і Жидовці в районі Фастова), до яких вдалися більшовики на Київщині після відступу армії УНР і перенесення столиці до Вінниці, в Києві і на теренах Київської губернії лишалося ще багато патріотів. Вони діяли у спосіб, який можна впевнено поставити поруч з найвищими проявами героїзму українців за всю нашу історію. Нестеров навів коротку статтю з газети “Більшовик” про подію, що відбулася наприкінці 1919 р.: “29 грудня в “Молодому театрі” відбувся концерт, улаштований Українською учительською спілкою, хор котрої проспівав пісню “Ще не вмерла Україна”. На вимогу присутніх товаришів-комуністів проспівати “Інтернаціонал” хор і контреволюційна українська наволоч, що тут зібралася, відповіли хіхіканням. Необхідно негайно розслідувати і притягти до відповідальності натхненників української контреволюції. Пам’ятай, жовто-блакитна наволоч, що на тебе є червоний меч у руках організованого пролетаріату”. Немає сумніву, що на відчайдухів чекало страшне майбутнє.

У тогочасній Білій Церкві, як з’ясував О. Нестеров, караючий орган “організованого пролетаріату”, а саме бригада місцевих чекістів “на чолі з головою займалася безпробудними пиятиками за рахунок конфіскованих речей”. Як працювало ЧК, яких лише у Києві було 15, засвідчили очевидці: “Весь цементный пол большого гаража (йдеться про губернську ЧК) был залит уже не бежавшей вследствие жары, а стоявшей на несколько дюймов кровью, смешанной в ужасающую массу с мозгом, черепными костями, клочьями волос и другими человеческими остатками. Все стены забрызганы кровью, на них рядом с тысячами дыр от пуль налипли частицы мозга и куски головной кожи…”. При цьому слід пам’ятати, що, згідно з нормами ВКП(б) “ЧК створені, існують і працюють лише як прямі органи партії, за її директивами і під її контролем”.

Розповіді англійських сестер милосердя з Міжнародного Хреста Заходу змальовують нелюдів-чекістів, які нищили людей в Києві – Абнавер, Авдюхін, Асмолов, Терехов, Угаров, Гусич. Ці люди знаходили додаткові сили в наркоманії і їм, мабуть, ввижалося, що саме наганом будується “нове суспільство”. Зараз, на початку ХХІ ст., ми мусимо перемогти залишки потвори, створеної сто років тому. Саме тому публікації про більшовицькі, комуністичні злочини такі важливі для нас – вони описують того ж звіра, який досі лізе до України та діє тут руками своїх слуг.

Євген Чернецький, кандидат історичних наук