Білоцерківці! Молода родина з двома дітьми потребує вашої допомоги!

  • Понеділок, груд. 01 2014
  • Автор 
Сергій із донечками - Лізою, 7 років та Кристиною, якій нещодавно виповнилося 3 рочки Сергій із донечками - Лізою, 7 років та Кристиною, якій нещодавно виповнилося 3 рочки

Історія, почута від цієї тендітної, красивої жінки ще раз доводить, що наше життя – це суцільна боротьба. Але в те, що ця боротьба може видатися настільки жорстокою і запеклою, повірити й досі ніяк не вдається. Усе нижчевикладене – одночасно і сповідь, і сподівання, і надія на людяність у кожному з нас, і черговий доказ, що ніхто з нас не застрахований ні від суми, ні від тюрми, хай навіть який успіх та визнання віщують примарні горизонти майбутнього… Дослухайтеся, почуйте, відгукніться! І нехай цей тендітний і самотній голос не залишиться голосом волаючого в пустелі…

До Білої Церкви з Луганська економіст у банківській сфері Інна Приходько зі своєю родиною – чоловіком Сергієм та двома донечками Лізою та Кристиною – переїхала 14 липня цього року. Їх приймали спочатку друзі – лишатися в місті над Россю сім’я планувала недовго, принаймні поки не налагодиться ситуація в рідному Луганську. Але позитивних зрушень у цьому напрямку годі було очікувати, та й з огляду на сьогодні повернутися туди не те, що найближчими днями й тижнями, а роками, не видасться можливим, хоч як би й хотілося потрапити в рідні стіни…

У Білій Церкві родина винаймає квартиру, глава сім’ї Сергій працює в Києві – банківським юрисконсультом – у центральному офісі того ж банку, що в ньому працював ще в Луганську, їздить на роботу щодня. Тим часом Інна займається вихованням дітей: Лізі – 7 років, вона ходить до школи, а Кристинці нещодавно виповнилося три. Лишити вдома їх ні на кого.

«Молодшенька зараз хворіє, у неї підозра на пневмонію, – розповідає Інна. – Нещодавно приїздила бабуся, моя мама, але зараз вона в брата в Кіровограді – він виїхав туди з Новоайдара, після того як місто почали бомбити. Їй 72 роки, інвалід 2 групи, перенесла три інфаркти, сама потребує догляду. Батько помер 2 роки тому…»

Батьки Сергія залишилися в Луганську. Через півроку після того як чоловікові зробили операцію, у його матері стався інсульт, довелося робити трепанацію черепа, жінку ледве врятували. Далося взнаки ще й емоційне напруження від того, що відбувається в місті, плюс відсутність їжі, води, комунальних зручностей...

БІДА НЕ ПРИХОДИТЬ ОДНА

Проте головна проблема, з якою Інна бореться вже два роки, – і в порівняння не стає з вимушеним переїздом на нове місце та звичайними, на перший погляд, родинними клопотами. У її чоловіка Сергія в 2012 році виявили онкозахворювання. У тому ж 2012 році його з діагнозом «рак прямої кишки» прооперували в Луганському онкодиспансері.

«Спочатку ми не надали цьому великого значення, адже лікарі назвали стадію початковою, а операцію елементарною, - пригадує Інна. – Проте подальші обстеження та реактиви показали, що стадія насправді третя й  необхідна операція. Чоловікові видалили 50см кишечника, шансів на одужання було мало. Ще в Луганську Сергій пройшов курс радіотерапії, а «хімія» відштовхувалася тільки від грошей, які в нас лишилися. «На скільки у вас вистачить, таку й зробимо», - сказали нам лікарі. Ми відмовилися, оскільки не могли збагнути об’єктивності діагнозу».

Сергій періодично проходив необхідні обстеження, регулярно здавав аналізи крові на онкомаркери тощо, і все було начебто в нормі, але восени 2013 року чергове обстеження показало метастази в печінці, і лікарі знову запевнили, що операції буде достатньо. В іншій клініці сказали, що не варто погоджуватися на таку операцію, адже шансів на те, що печінка знову функціонуватиме повноцінно, буде дуже мало й препарати, які б допомогли відновити її функцію, надто дорогі.

Погодитися на оперативне втручання було вкрай важко, і в березні в Сергія почався осцит – скупчення рідини в черевній порожнині. За порадою знайомого, подружжя звернулося до відомої ізраїльської клініки, що спеціалізується на лікуванні онкозахворювань. До лабораторій Німеччини були відправлені аналізи, і з’ясувалося, що цей рецидив лікується тільки хіміотерапією, а доцільності хірургічного втручання лікарі не бачать.

Мутація клітин пухлини виявилася дуже складною, і до кожного з видів цієї мутації потрібно було підібрати відповідні препарати. Лікування йшло досить непогано з огляду на стан хвороби та прогнози, які давали лікарі, однак все це вимагало значних коштів. Тільки на першу хіміотерапію, яку зробили до проведення аналізів, за словами Інни, було витрачено 15тис. гривень, а за один сеанс іншої, з метою запобігання мутації клітин, довелося викласти вже 44тис. гривень.

«Життя тільки-но починається: моїй молодшій доньці три роки, а чоловікові трохи за 40, тому я маю  врятувати чоловіка обов’язково, використавши всі шанси, засоби й можливості, – крізь сльози говорить жінка. – Усі сімейні заощадження й кошти наших друзів ми витратили ще в луганській онкоклініці, тож виникла нагальна потреба й надалі шукати кошти на лікування».

«ТЕ, ЩО НАС НЕ ВБИВАЄ, РОБИТЬ СИЛЬНІШИМ…»

Докладаючи надзусиль, Інна цілодобово шукала допомогу, невтомно стукаючи у двері великої кількості підприємств, розраховуючи на небайдужі серця людей.

«Звертаючись до різних підприємств, керівників, я прагнула знайти спонсорів і, слава Богу, дивом  знаходила їх. Було й таке, що гроші в останній момент підвозила на вокзал, до потяга: клініка розташована під Києвом, на Обухівщині, і чоловік їхав туди в четвер, у п’ятницю проходив процедури, а в суботу повертався назад до Луганська. Як єдиний годувальник сім’ї, від роботи відмовитися ніяк не міг – інколи брав лікарняний, але в дуже крайніх випадках, не більше двох разів: на час проведення операції та коли розпочався осцит, адже рідина почала витікати крізь рану…» - майже плачучи говорить Інна.

Бувало й таке, що в напівпритомному стані жінка заводила його до робочого кабінету, де Сергій виконував необхідний обсяг роботи й повертався додому…

Жінка розповідає, що до початку літа в Луганську ще були люди, згодні допомогти, однак на початку липня в Луганську почалися активні бої, весь бізнес почав миттєво згортатися, великі підприємства закривалися, достукатися до кого-небудь ставало вкрай важко... Настав момент, коли Інна вирішила просто йти по місту з протягнутою рукою, заходячи в магазини, стукаючи в кіоски, прямуючи абикуди, щоб тільки віднайти рятівні для чоловіка кошти… А одного разу, уже в Білій Церкві, збирала кошти на Центральному ринку: спочатку зробили оголошення, що зараз пройде так-то одягнена жінка, в неї така-то проблема… Сказати, що це величезне випробування, – не сказати нічого.

«Повернувшись додому, я зрозуміла, що в цьому житті я вже нічого не боюся, – зізнається моя співрозмовниця. – Відвертої неприязні чи грубих слів на свою адресу я не почула, проте думки про події в Луганську висловлювалися людьми дуже активно, без найменшої цензури…

І люди мають право на такі слова, адже я для них була не конкретно Інною Приходько, якій потрібні кошти для лікування чоловіка, а уособленням того регіону України, звідки прийшла біда, і говорили вони все це саме мені, бо сказати комусь іншому не могли й не можуть… У такі моменти, мабуть, проявляються і смирення, й усвідомлення того, що такі випробування посилаються «згори» недарма. Я завжди думала, що фраза «від тюрми й від суми не зарікайся» - суцільна маячня, якщо жити по кишені й по совісті. Але тепер я знаю, що ніхто не застрахований від цього, навіть якщо життя складається так, як ти мріяв, – успішно й щасливо…»

ПАТРІОТИЗМ ДОРОГОЮ ЦІНОЮ

На початку липня цього року, коли ситуація в Луганську невпинно погіршувалася, а діставати квитки ставало все важче й важче, родина зрозуміла: потрібно терміново кудись їхати, адже зволікання дорівнює смерті рідної людини: онкоклініка в Луганську не працювала з початку травня, а Сергій періодично потребував рятівної «хімії».

«Спершу мій чоловік категорично не погоджувався покидати Луганськ, і в пошуках коштів я звернулася до громадської організації із захисту населення, яке постраждало внаслідок ситуації на сході держави. Відповідь виявилася більш ніж приголомшливою: мені сказали, що жодних коштів я не отримаю, а Сергій має прийти й записатися в батальйон «Зоря». У свою чергу, я повинна поклопотатися, аби за добу-другу його... вбили, і за вбитого чоловіка я отримаю 90тис. гривень… - із жахом згадує Інна. – Тоді мені справді стало моторошно, я зрозуміла, що допомоги на теренах Луганська чекати нема звідки. Ми підтримуємо українську позицію, вважаємо себе патріотами на рідній землі й узагалі не розуміємо, хто кого й від кого захищає на тій війні…»

Позаяк Сергій через свій стан здоров’я не міг поповнити ряди військових, він проявив свою громадянську позицію, завісивши одне з вікон квартири великим українським прапором, який пробув до самого від’їзду родини з Луганська. Але такий вияв патріотизму коштував родині і спокою, і безпеки.

«Усі ми одразу перестали користуватися телефоном, адже підозрювали, що він прослуховується, уникали розмов із сусідами, оскільки багато хто з них захопився ідеями новостворених республік, – згадує Інна. – А остання ніч перед від’їздом і взагалі видалася жахливою: близько першої години ночі невідомі протягом двох годин поспіль стукали в наші двері, погрожували… Уранці ми побачили свастики, намальовані чорною аерозольною фарбою – на дверях квартири та дверях під’їзду… Ми якимось дивом вирвалися з цього пекла: так, «Гради» стріляли із сусіднього двору, земля дрижала, раз по раз чулося моторошне виття сирен повітряної тривоги, і такого жахіття ми в житті ще не бачили. Проте все це було нічим, порівняно з усвідомленням безпорадності, чітким розумінням, що з тобою будь-якої миті можуть зробити все, що завгодно, і ти не можеш ні до кого звернутися по допомогу…»

«БІЛА ЦЕРКВА – МІСТО ДОБРА»

Але далі в родини склалося все більш-менш спокійно та без особливих пригод: луганський вокзал, на який прибула Інна, тримаючи в руках дві величезні валізи, дітей, та підтримуючи плечем хворого чоловіка… Квитки на київський потяг узяла з деякими труднощами: за них довелося викласти більш ніж 2 тис. гривень. Міжміською маршруткою дісталися в місто Біла Церква…

«Перше, що сказали про це місто наші знайомі: воно маленьке й вишукати необхідні суми коштів для лікування хворого чоловіка мені навряд чи тут вдасться, – говорить Інна. – Але, на щастя, ці слова не виправдалися. Можливо, це місто менше від Луганська, але люди тут більш доброзичливі та ввічливі, крім того, тут звідусіль лунає українська мова! А носії української мови, як говорить мій брат, апріорі не можуть бути злими, підступними!»

У Білій Церкві жінка зустріла дуже багато доброзичливих і небайдужих людей. Чиновники, керівники різних рангів, депутати, незважаючи на величину своїх крісел та одвічну зайнятість, приділяли жінці увагу, слухали, співпереживали. Інна зустрілася з міським головою, багатьма очільниками  підприємств та організацій,чого не можна було так само легко зробити в рідному Луганську. Пригадує, як зверталася свого часу до всіх депутатів Луганської облради, керівництва міста, написала всім листи, проте навіть банальної письмової відмови, як того потребує діловий етикет, не отримала…

«Білоцерківські підприємці, депутати, керівники надзвичайно уважно поставилися до моєї проблеми, за що я їм усім дуже вдячна, – говорить Інна. – Особливо хотілося б відмітити Якова Віталійовича Усенка, директора підприємства «Завод пакувального обладнання «Термо-Пак», який оплатив увесь сеанс хіміотерапії в розмірі 35тис. гривень. Ці кошти в результаті довгих і напружених пошуків я й не сподівалася знайти, а до процедури лишалися лічені години. А ще – Богдана  Вікторовича Яременка, який посідав перше місце в списку моїх контактів у Білій Церкві і який люб’язно розмістив інформацію про допомогу нашій родині та виділив матеріальну підтримку; Вадима Анатолійовича Маршалка, який не раз підтримував мене морально й допоміг у пошуку нових контактів. Крім того, благодійний фонд «Білоцерківці», одним із засновників якого є Вадим Анатолійович, надав нам матеріальну допомогу… Вдячна Олегу Олександровичу Музальову, який регулярно надає матеріальну допомогу та завжди підтримує морально; Олександру Олександровичу Марченку, який одним із перших виділив значний обсяг коштів для лікування Сергія… На мою біду відгукнулося надзвичайно багато добрих і чуйних людей, і я впевнена, що їхня доброта, небайдужість, чуйність віддасться їм сторицею!»

Проте родина Приходьків і надалі потребує підтримки, і щотижня потрібно збирати десятки тисяч на порятунок. Крім того, кошти необхідні на оренду житла, проїзд Сергія до Києва й назад, харчування, інтернет – значну частину нових людей, які б могли допомогти, Інна знаходить саме завдяки цьому благові цивілізації.

Жінка з невимовним болем говорить про нинішні умови проживання, адже в центрі Луганська в родини лишилася 4-кімнатна квартира – із сучасним ремонтом, гарними меблями, дорогим посудом, новою побутовою технікою… Усі свої зароблені кошти подружжя вкладало в це житло. Чоловік Сергій понад 10 років пропрацював на Камчатці, на риболовецькому флоті; заочно закінчивши юридичний факультет, працював юристом у банку, заробив на свої дві кімнати... Плануючи другу дитину, пара вирішила об’єднати житлові площі й придбати одне велике й просторе житло.

«Зараз у нас навіть комп’ютера немає – в інтернет для пошуку нових знайомих та друзів виходжу через телефон – подарунок чоловіка, – демонструє Інна. – Заробітної плати Сергія вистачає на оренду житла, що дорівнює 2,5 тис. гривень щомісяця, з опаленням включно, проїзд до Києва і назад, дрібні витрати… Щодня так чи інакше потрібно витратити не менше 100 грн. А треба ж і дітей ще якось годувати… Моя мама, на щастя, встигла переоформити свою пенсію, і за ці кошти ми фактично й харчуємося. Проте зараз головне для нас – це Сергій. Я щиро вірю й сподіваюся, що люди не залишать нас у біді й відгукнуться, бо мій чоловік – це моє натхнення та опора в усьому, і заради нього хочеться робити все: жити, працювати, готувати, прибирати, віднаходити сили й кошти, щоб вижити в новому місті, філософськи ставитися до того, що коїться і в Луганську, і в нашому житті. Тому моя програма-мінімум – врятувати його, і тоді буде врятована вся наша родина!»

Олена Лук’янець, газета "Копейка"

ВРЯТУЙМО СЕРГІЯ ПРИХОДЬКА РАЗОМ!

ДЛЯ ПОПОВНЕННЯ ЧЕРЕЗ ВІДДІЛЕННЯ БАНКУ:

Картка ПриватБанку № 5168 7553 8472 1912

Для поповнення в інших українських банках:

Отримувач: ПриватБанк

Номер рахунку: 29244825509100

МФО: 305299

ЄДРПОУ: 14360570

Призначення платежу: для лікування Приходька С.В.

Отримувач: Приходько Інна Володимирівна

(тел.: 066 282 56 55).

РЕКВІЗИТИ КЛІНІКИ:

Постачальник: ТОВ «Медікс-Рей Інтернешнл груп»

ЄДРПОУ: 32109302, тел.: 520-93-08

Р/р 26005014035212 в Ф-Я АТ «Укрексімбанк»

м. Київ МФО 380333

Р/р 26004702687726 в АТ «Райффайзен Банк Аваль»

МФО 380805

Р/р 26006057000243 в ПАТКБ «Приватбанк» МФО 380269

ІПН 321093026557, номер свідоцтва 37688781

Є платником податку на прибуток на загальних підставах.

Адреса: 03150, м.Київ, вул. Червоноармійська, 77.

Призначення платежу: за медичні послуги для Приходька С.В.

Одержувач: Приходько Сергій Володимирович

Прочитано 3152 раз
Опубліковано в Громада

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Поділитись новиною

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

Вибір редакції

Читайте також

Фото та відео