«Нам сказали – держіть висоту. Ми держали…»

  • Понеділок, серп. 04 2014
  • Автор 

Він стояв перед нами усміхнений і спокійний. У джинсах та футболці, такий звичайний, симпатичний хлопець, якого важко було навіть уявити десь в бліндажі у камуфляжі і під обстрілом. Але він відрекомендувався: „Старший солдат Олександр Шараєвський”. І почав говорити... Ми вирішили, що не виправимо жодного слова з почутого. Бо це не просто інформація, це миттєвості, години, дні, тижні, пережиті молодою людиною на війні. Отже – про події Сходу без купюр від першої особи.

– Ми опинилися поблизу Ізварино якраз під час перемир’я. І 10 днів тільки спостерігали, як сепаратисти з Росії заводять техніку, окопуються – готуються до боїв. А потім перемир’я закінчилося й розпочалися обстріли. З усіх чотирьох напрямків. І так – 3 тижні. Днів 5 обстрілювали досить щільно. Бувало, починали вранці, а закінчували ввечері. Ми зверталися до командування з тим, як нам  бути, що робити. Почули відповідь: „Держіть висоту”. Ми держали. В результаті ворог знищив частину техніки. У нас з’явилося 14 поранених...

У степу ми знайшли нелегальну копанку й залишений грейдер, яким змогли нарити собі позиції. А земля там жахлива – з камінням... В останній день у нас (в 74-ій бригаді, з якою воювали пліч-о-пліч) уже були двоє загиблих. І техніку „роздовбали” майже повністю. Всі чекали підтримки авіації, бо коли з’являлися в небі „СУшки” – було щастя. Сепаратисти ховалися, й по нас ніхто не стріляв. Але підтримка не надійшла.

У ворога добре налагоджена розвідка, вони знають, де стоять наші „Гради”, артилерія, як ходять наші колони, скільки їх. У нас же розвідка практично відсутня.

Зрештою, нас зняли з тієї позиції й перекинули до Амвросіївки, в тил. Як ми вважали, – дуже глибокий. Лягли спати. А о першій ночі прокинулися від обстрілу ворожих „Градів”. Почалася страшна паніка. Серед нас було багато „необстріляних”. Всі хотіли кинути все і тікати. Наприклад, двоє старших офіцерів, я не знаю їхніх імен, знялися й виїхали на командний пункт, залишивши бійців, які просто не знали, що робити. Ми ж нарили укриття, показали й розказали, як це зробити, тим, хто не вмів... Потім залишки роти звідти зняли. Сказали, мовляв, спасибі, красунчики... Їдьте додому, поки відпочиньте. Просто, в нас не залишилося вже чим воювати.

Я не знаю, звідки родом були хлопці, які там загинули. Часто полеглих важко ідентифікувати. У нас служили і контрактники, й мобілізовані, й навіть строковики – з Донецька, Запоріжжя, Рівного... Дуже дорого обходиться там здобування недолугими командирами воєнного досвіду. Виникають іноді конфлікти між ними і особовим складом, де є старші й просто розумніші люди...

Знаєте, як ми охороняли наші гаубиці вночі? Просто впродовж неї зі стрілецької зброї стріляли навмання в різні боки – по кущиках, горбочках і т.д. Є проблема зі зв’язком між підрозділами, простіше кажучи, його нема. Рації радянського зразка, як і обмундирування українського, – просто непотріб. З продуктами не дуже погано. Хоча готувати їжу ми не могли – і виявиш себе, і часу не  мали: будь-якої хвилини могли „накрити” обстрілом і треба було бігти в укриття. А щодо сухих пайків, то вітчизняні – жах, американські дещо кращі. З водою ж була біда. Ми „милися” серветками із сухпайків... Велика проблема на передовій – цигарки. Навіть за 30–40 гривень пачку не купиш. А курцям вони потрібні як заспокійливе. Я бачив, як дорослі чоловіки після обстрілів плакали...

Ставлення тамтешніх мешканців до нас було різним. В Запорізькій області, подекуди в Луганській – нормальне. Хтось навіть дякував: „Нарешті ви прийшли!”. На Донеччині ми практично з місцевими, мирними, людьми не бачилися. По тому, як у най-ближчому селі ревіли недояні корови, ми розуміли, що воно покинуте... Ті ж, з ким пересіктися довелося, – вороги. До речі, ополченці там не воюють, тільки найманці й російські офіцери, які „денеерівців” самі вважають любителями...

Добиралися ми додому стареньким ЛАЗом, який поламався під Кременчуком. Я доїхав маршруткою до міста, повідомив про проблему в військкоматі. А вже за 2 години нам надали два автобуси, щоби – за 360 кілометрів, безплатно – довезти нас до Білої Церкви. Ми відмовлялися: „Два автобуси багато”. На що почули: „Хлопці, ви з такого місця добираєтесь... Поїдьте як нормальні люди!”

Валентина Храбуст, "Громадська думка"

Прочитано 1584 раз
Опубліковано в Громада

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Поділитись новиною

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

Вибір редакції

Читайте також

Фото та відео