Ярмола О. Короткий нарис діяльності Відділу культури і освіти при Управлінні Бургомістра м. Білої Церкви (1942 р.) // Краєзнавчі читання імені П. Г. Лебединцева. 23 квітня 1998 року. – Біла Церква: Мустанг, 1998. – С. 40-53.

Період німецької окупації Білої Церкви, що тривав з літа 1941 р. до початку січня 1944 р., є одним з найбільш досліджених в історії Білої Церкви. Це пов’язано, передусім, з розсекреченими на початку 1990-х рр. фондами білоцерківських окупаційних установ, що зберігаються в Державному архіві Київської області. Білоцерківські історики (передусім Сергій Бурлака, Олександр Мартиненко, Олексій Стародуб і Олександр Ярмола) зробили чимало щодо дослідження і публікації цих документів та спростування поширених у радянській літературі міфів. Поєднання трагедії і буденності тих часів вражають.

Одною з публікацій, присвячених окупаційному періоду, є стаття Олександра Ярмоли “Короткий нарис діяльності Відділу культури і освіти при Управлінні Бургомістра м. Білої Церкви (1942 р.)”. Автор розкрив тогочасну ситуацію в білоцерківській культурі і освіті на підставі звітів та актів. Статтю відкривають статистичні дані окупаційних часів про чисельність мешканців Білої Церкви та її передмість, а також про функції відділу культури і освіти, його керівництво.

Найбільш багаті матеріали, наведені у статті, кидають яскраве світло на ситуацію в освітніх установах. Ярмола вперше детально розповів про графік і характер навчання в школах Білої Церкви і Білоцерківського району, показав вплив сільськогосподарських робіт та ідеології Третього рейху на діяльність шкіл. Відомо, наприклад, що вчителі взагалі не використовували у навчальному процесі посібники. Причина зрозуміла – наявні посібники були радянські, а отже розглядалися як просякнуті більшовицькою ідеологією. Стаття доповнена додатком, у якому наведені персоналії білоцерківського освітянства по усіх школах міста і району та короткі біографічні дані про кожного з учителів.

Дуже цікавими є дані про Білоцерківську бібліотеку. Ярмола не лише навів персональні дані про її тогочасних працівників, але й зупинився на графіку роботи, кількості читачів. Цікавими також є дані про вилучення з бібліотеки більшовицької ідеологічної літератури. Водночас загальнодоступними лишалися твори українських і російських класиків.

Так само на сцені Білоцерківського театру імені Т. Шевченка, який працював під час німецької окупації, ставилися п’єси українських, російських та європейських драматургів. Активною була в 1942-1943 рр. і виїздна програма як білоцерківських акторів і музичних колективів при театрі, так і колективів з-поза Білої Церкви у нашому місті.

Буквально по крупицях О. Ярмола зібрав дані про діяльність у ті часи Білоцерківського музею. Виявляється під час окупації вдавалося проводити не лише доповнення експозиції, але навіть реставрацію картин з музейних фондів. Перший директор музею за окупаційного періоду Шкабара широко використовував за нецільовим призначенням виділений бюджет та часто-густо виходив за його межі (це відомо з акту про передачу музею новому директору Марчуку від 27 серпня 1942 р., який наведений у статті повністю). Що істотно: виділені ним гроші підтримували музейників до прибиральниці включно. На тлі цих виплат за різноманітні роботи досить скромно виглядав... сам директор. Для порівняння зазначемо, що найбільшу суму (350 карбованців) директор Шкабара виплатив собі за укладання карти історичних пам’яток Білоцерківщини. Тим часом прибиральниця Зінченко за ополювання п’яти клумб отримала 300 карбованців поза платнею, що складала лише 280 карбованців.

Тут слід додати, що під час евакуації німцями найцінніших експонатів Білоцерківського музею наприкінці 1943 р., їм невдалося вивезти низку унікальних предметів – зокрема срібну булаву кінця XVI ст. та інші срібні предмети зі скарбу, знайденого в с. Черкас. Всі ці речі тихо з’явилися в музеї між першою та другою інвентарізаціями в перші повоєнні роки. Імена героїв, які ризикували життям, рятуючи ці пам’ятки від вивезення, а потім не продали їх під час скрутних моментів (можливо, навіть голодуючи), лишаються для нас невідомими.

Євген Чернецький, кандидат історичних наук