Спалахи зірниці Віктора Міняйла

  • П'ятниця, лист. 08 2019
  • Автор 

5 листопада лауреатові Шевченківської премії письменнику Віктору Міняйлу виповнилося би 100 років. До річниці з дня народження літератора пропонуємо статтю письменника Андрія Гудими.

СПАЛАХИ ЗІРНИЦІ ВІКТОРА МІНЯЙЛА

                                               «І полилось у Олексу тепло, й текло, й текло,

                                               й текло, й тек!..

                                               «Люди добрі, живіть!»

                                               … Й ударило йому в голову неймовірне світло,

                                               Але від нього не боліли ні очі, ні душа.

                                               Й світло говорило до нього.

                                               Й він його слухав».

Це невеликий пасаж із його відомого роману «Останній рубіж». На титульній сторінці книги автограф: «Дорогому другові – Андрію Дмитровичу Гудимі – з любов’ю, з великою надією на здоров’я Вашої прекрасної Музи, з побажаннями добра й щастя – сердечно В.Міняйло».

То був початок літа 1983 року. Господи, як то було давно. А, здається, позавчора. Щоби виміряти глибину часоплинної ріки, варто хоча б на якусь хвилю пірнути у її глибінь.

Золота середина вересня 1969-го. Я, аспірант Білоцерківського сільгоспінституту, після нескінченних клопотів заявився на засідання літературного гуртка «Заспів», на яке саме завітав «місцевий письменник Віктор Міняйло» – так, принаймні, оголосив тоді наш керівник Аркадій Ременюк.

Перш за все мені впало у вічі покате чоло та злегка горбкуватий ніс письменника, а вже за тим – спокійна манера спілкування. «Пам’ятається, я тоді читав «свіжого» вірша «Гуси дитинства».

Де біля кладки верби зберегли,

Мов дух дитинства, свіжу прохолоду,

Там білі гуси вгнули береги,

Крильми тугими сколотивши воду…

І раптом – «Ох!..» – зітхнули голосно.

Так, це – він, Віктор Олександрович. Зняв окуляри, протер картатою хусточкою і, пильніше глянувши, ніби просився в душу мою, попрохав повторити прочитане… У такт моєму читанню похитував головою, обличчя його розквітало ніби і врешті таки не втримався: «Яка свіжа образність! – мовив радісно. – Навіть сліпий побачить цю поетичну картину».

З того й почалось… струмитися світло його. Він пильно слідкував за моєю творчістю, радів з творчих успіхів і переймався моїми клопотами, яких тоді вистачало – хоч гать гати. Аби зриміше описати його – живого! – варто вдатися до «Парадоксів Життя», якими він заготовлював кожен з роздумів знаного нами роману «Останній рубіж».

Ми заприятелювали. З роками наша обопільна прихильність переросла у щиру довголітню дружбу. Часто було – телефонних дзвінок: «Андрію Дмитровичу, знайдіть вільну хвилинку – завітайте, будь ласка…». Звичайно, така «хвилинка» завжди знаходилася. Зізнаюся: у моєму характері завше була напнута невидима струнка педантичності, вона й не дозволяла мати слово за постіл чи бодай на хвилину запізнитися на обіцяну зустріч. Це особливо подобалося Віктору Олександровичу і, напевно, говорило йому багато про що. Між нами точилися не якісь там балачки «про все і ні про що», бо насправді то були уроки, студії від Віктора Міняйла. Я прислухався до його слушних зауважень і, траплялося, тут-таки підправляв кульгаве слово чи недолуге речення. Це не лишалося поза увагою і якогось разу він, приязно посміхаючись, зізнався: «Ви вмієте слухати, хапаєте міркування шпакуватого мерина просто на льоту – ось за це я вас особливо люблю».

Він терпляче навчав мене літературного мистецтва, у стилі якого можна було б упізнати самого автора – його характер, темперамент і, безперечно, культурний і художній рівень. Письменник Віктор Міняйло, на моє глибоке переконання, був високо достойним стилістом от Самого Бога. Я із таких студій найперше поклав собі на ум один із його «Парадоксів Життя» –

«Глумись сам над собою – не глумитимуться інші».

Не подумайте, заради Творця Небесного, що геніальний Міняйло навчав такого собі Гудиму писати. Бо він сам, при нагоді, наголошував: «Я нікого не можу навчити як гарно писати. Можу лише навчити – як не писати погано».

Не так зі свого тодішнього творчого досвіду, як із прописних премудростей античності, я вже знав, за якими критеріями оцінюється доробок поета, щирість його «почуттів і захопленість темою». І ця аксіома просто стріляла: «Якщо ти хочеш, щоб я плакав, то ти маєш насамперед сам відчути біль». Чи знав «хрещений», – бо я (в т.ч. і за його рекомендації) став уже членом Спілки письменників – тоту сентенцію? Безперечно. Але, – хоч і звучить ревниво, – першим од написаного мною заплакав саме він – добре знаний уже в літературному світі Віктор Міняйло. І сталося це осіннього дня – ладку мій! – майже пів століття, а начебто вчора було…

Ми сиділи в кімнаті, яку він «робочим кабінетом» ніколи не називав, за письмовим столиком. Бесіда наша, здавалося, добігала кінця. І тут Віктор Олександрович, аж ніби вибачливо, попрохав: «Прочитайте щось «свіженьке». – І вже, лукавенько посміхаючись, показав очима на мій портфель. – Знаю-знаю, там є…».

Я не з прошених, а це м’яко став однікуватися: воно-то є, але сируватеньке… Бо таки справді не набивав собі ціну. А він – як висвердлював дірочку в серці… Нами вже опанував елегійний настрій і це підбадьорило мене:

Надієчко! Неділочко моя,

Хай безнадія – мов закляття – зараз.

Але я вічна. Доленька твоя.

Ява і сон твій, а не грішна зав’язь…

Плечі його за мить здригнулися. Віктор Олександрович підхопився на ноги і ну по кімнаті – туди-суди, ніби йому затісно стало. А я продовжую – мов сподіваюся:

Пробач мені. І я тобі прощу,

Що не могли ми стрітися раніше.

І, вибачай, тепер не відпущу…

Несподіваний плач – з прихрипом – обірвав мене. Він плакав. Що стало причиною такого розчулення – якийсь незагойний біль чи невтишима радість? – то вже завжди залишається нерозгаданою таємницею, а з «Парадоксів Життя» закарбувалось у моїй пам’яті – «Так вас люблю, що побив би до крові».

Справді, вони, – укупочці з незабутньою Ольгою Федорівною, – у необмеженій любові своїй сприймали мене за сина.

«Щоб легше нести тягар за плечима, то спереду повісь ще й другий».

У романі цей «Парадокс Життя» голова колгоспу Олекса Копитенко адресує косарці Марті Музиці, яка – «не гнулася, тільки поступалася вперед дрібненькими кроками, прокладаючи свіжі зелені доріжки…». А здавалося, що то Віктор Олександрович адресував його мені, бо саме на той час був завантажений справами та обов’язками, як старець торбами: на мені – і навчальна, і наукова, і методична робота кафедри; і виховна робота серед студентства, і громадська робота в місті, і … А тут, окрім поезії ще й «роки на прозу потягнули» – утяв роман «Чуже весілля». З благословення (самого!) Міняйла, який люб’язно рекомендував його журналові «Дніпро». Взяли. І тут-таки заявився, – навіть не з ціпом – з голоблею! – один із ярих «боржників Міняйла і взявся молотити мене у три ціпи. Щоби не тільки автор, а й сам доброзичливець став боятися його. Зізнаюся: з того «розгрому» я засумнівався у своїй силі. Але ж – «Немає надії у сумнівах!» – це його, міняйлівське.

Не можна розповісти – це варто було б побачити: ох, як змінилося його обличчя! То блідло, то багровіло. Час від часу знімав окуляри – протирав їх, залисини вкрилися потом – заблищали. «Є роман! – Заповзято переконував мене й від того, либонь, ставав іще більш упевненим. – На дев’яносто дев’ять відсотків – є!». І, поспитавши дозволу, надіслав примірник рукопису А.Дімарову – хотів почути слово друга і не з того, що своя думка в дорогу не годиться: «Толю, скажи…». А мене принукав звернутися з подібним проханням до шанованого читачами Євгена Гуцала. І я послухався: «Євгене Пилиповичу…».

Відгукнулися, не гаючись. І я піднявся духом.

Роман вийшов у світ. І мав чималий успіх. І я продовжив йому життя на десятки літ наступними романами: «Поклонитися любові», «Солодкі плоди гіркого кореня», «Не відбігай далеко». А все – Міняйло! Це він підтримав мене на вибоїстій дорозі літературного перехрестя.

Здавалося, пристрасті поволі вляглися, і тепер життя піде своїм плином. Я прилюдно поклявся на цвинтарі над бездиханним тілом тата написати книгу про голодомор, де збирався воскресити його, великого трудолюба і не меншого страдника та заголодоморених односельців. І тишком-нишком узявся за майбутній роман «Кара без вини». Не кривитиму душею, Віктор Олександрович спочатку злякався такого відчайдушного задуму, навіть застерігав од можливої небезпеки, а затим з превеликою охотою погодився написати передмову. І написав: «Свідчу…». І засвідчив розумом і душею. З усією безстрашністю: «Я, старий і бувалий чоловік, перед Богом і людьми, перед совістю свою свідчу – ця книга письменника Андрія Гудими – талановита, мужня і страшна своєю силою і правдою – про хресні муки великого й доброго українського народу, про стоїчний його спротив більшовицькій тиранії…».

Останню крапку в рукописі було поставлено 24 травня 1989 року. А затим… Часописи і видавництва стали відфутболювати мене – то «не було паперу», то у «редакційному портфелі є вже твори на цю тематику».

Вигарканий «писаниною», затурканий щоденними клопотами в інституті, притлумлений видавничими перипетіями, я немовби збайдужів до всього. А він, Віктор Олександрович… Ох, як він переживав! Обурювався. Комусь телефонував. Когось совістив. Мов би уперто сповідував один із наступних «Парадоксів Життя»: «Підштовхуй людину до добра».

Він і мене «підштовхував» – радив «триматися, не втрачати духу», а ще – «Вірити у свої сили», бо автор мовляв, «… створив таку рельєфну картину нашої національної біди, що й мені, який пережив голод вочевидь, навряд чи пощастило б зробити це виразніше». Зміг би! – це без усякого сумніву, але…

Нарешті я «пробився» в «Урожай» – видавництво, яке не мало нічого спільного з художньою літературою, а мій Навчитель уже засів за «таке щось, епохальне». То буде, справді, визначальний роман у його творчості «Вічний Іван». 1993 рік: «Кара без вини» вже збирала перші відгуки, а «Вічний Іван» готувався заявити про себе на шпальтах часопису «Основа», аби поволі набиратися зіркового духу.

Настав нічим не знаменний для суспільства 1995 рік, а для мене… Того літа випала щаслива нагода познайомитися з геніальним Миколою Вінграновським, який Міняйла просто обожнював і був у захопленні від прочитаної «Кари без вини». І він, член тодішнього Шевченківського комітету, запропонував мені подати роман на здобуття Державної премії України ім. Тараса Шевченка 1996 року. А тоді я вже допевне знав: Віктор Міняйло покваплює на Премію «Вічного Івана». Чи мав я тоді моральне право перебігти йому дорогу?.. Отож-бо. Я відмовився від знадливої пропозиції люб’язного Миколи Степановича, ризикнувши сором’язливо робити добро мовчки. На мою превелику радість Віктор Олександрович удостоївся честі Лауреата: заслужена слава прийшла до нього вчасно, не запізнилася.

Так ми йшли пліч-о-пліч аж до студеного листопадового дня року 2018, коли Віктор Олександрович, по́ясно уклонившись Світові Білому, тихо мовив останнє: «Я вас усіх так люблю…». І пішов назавжди. Подався у вічні мандри, так і не довідавшись про мій щиросердний вчинок, у якому допевне дихав один із його «Парадоксів Життя»: «Живі, але їх нема…».

І я вторую в унісон йому: «Мертвий, але живий».

Тож нехай вічно палахкоче зірниця його на літературному небозводі. Мені від того невтишимого світла не болітимуть ні очі, ані душа.

Воно говорить до мене.

І ми слухаємо його…

01-03.Х.2019 р.  

Прочитано 204 раз
Опубліковано в Громада

You have no rights to post comments

Поділитись новиною

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

Вибір редакції

Читайте також

Фото та відео