А все тому, що багато укладачів як історичних книжок, так і звичайнісіньких путівників вдаються до історичної брехні. Тож всі ці міфи взявся розвінчати кандидата історичних наук, Почесний краєзнавець України, білоцерківець Володимир Перерва, який вперше презентував свою книгу «Місто Біла Церква: історія проти міфів» місцевій громаді наприкінці вересня, а затим продовжив в освітніх закладах міста.
Під час презентації книги у гімназії №1
«Там де потужні стіни, дуже багато міфів. Не винятком є і наш Преображенський собор, - розповів на презентації Володимир Перерва. - Наші екскурсоводи до сих пір розказують, що собор схожий на Одеський кафедральний собор. Достатньо відкрити Інтернет і переконатися, що це не так. Ще в 1840 році в Одесі знесли собор, який дійсно був схожий на наший, але наразі там стоїть інша споруда. А якщо перед екскурсоводом опиняться одесити? Та з нього сміятися почнуть! Пишуть, що в соборі було 9 престолів, а за документальними даними – 3. Оце, коли людина не вивчає історії, вона починає ворожити на кавовій гущі. Там три нефи, тож 9 престолів ніяк не стануть. В храмоздательній грамоті чітко написано, що він створений як трьохпрестольний».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Володимир Перерва: Браницька відпустила кріпаків на волю, а вони "предались пьянству"
На творчу зустріч завітали педагоги гімназії
І таких прикладів пан Перерва наводить чимало. Повернемося до того ж таки пам’ятника гренадера. Виявляється, Київський гренадерський полк брав участь у війні з Наполеоном, проте він не формувався в нашому місті і був тут лише проїздом. Натомість, у цій же війні брав участь Другий Український козацький полк, про що свідчать російські енциклопедії. Так ось, саме цей полк формувався з кріпаків графині Олександри Браницької і логічно було б саме їм встановити, якщо не пам’ятник, то хоча б меморіальну дошку. А й дійсно, чому цей пам’ятник, як і пам’ятник революціонеру Петру Запорожцю до сих пір залишаються у нашому місті? Видається так, що епоха давно змінилася, проте її пам’ятники чомусь загубилися на теренах сучасного міста.
Один із міфів: насправді з Білої Церкви на війну з Наполеоном йшов Другий Український козацький полк і саме їм потрібно було ставити пам'ятник, а не гренадерам
Не менше вигадок і щодо приїзду українського генія Тараса Шевченка у наше місто. Окремі автори стверджують, що малий Тарас побував у Білій Церкві ще козачком поміщика Василя Енгельгарда, рідного брата Олександри Браницької. Проте Володимир Перерва спростовує таку можливість, адже брат і сестра Енгельгард на той час судилися за землі, відтак уявити, що брат Василь міг приїхати з малим кріпаком Тарасом до парку своєї сестри Олександри вкрай важко. Але в самому місті Кобзар таки був, про що розповідає у автобіографічному творі «Прогулка с удовольствием и не без морали». Щоправда місця в готелі Старої пошти, де нині висить пам’ятна дошка та розташований ресторан «Феліні», поету не знайшлося, тому він ночував у «брудному жидівському заїзді, де він швидше прочитав книгу, ніж дочекався чаю». А на ранок поет уже вирушив в подальшу путь, тож у парку «Олександрія» бути не міг.
Історія проживання Семена Палія в Білій Церкві теж обросла міфами
Проблема є з путівниками. Так, обласне управління культури видало путівник, де чомусь вказано, що Замкова гора знаходиться на Заріччі, де розташована церква Марії Магдалини. Тож туристів везуть спершу туди, а потім вже на справжню Замкову гору, від чого у них складається враження, що у нас дві Замкові гори.
А в 2017 році Білоцерківська міська рада надрукувала картку міста, де в одному реченні зробили чотири помилки. «Парк «Олександрію» заснував в 19 столітті князь Ксаверій Браницький і назвав його на честь своєї коханої дружини», - пишеться в цій карті. «По-перше, парк заснований не в 19, а у 18 столітті, не Ксаверієм, а його дружиною Олександрою і князями вони ніколи не були, а лише графами та й то швидше за все «липовими». Адже Ксаверій так і не доказав свого графства і вже його сину Владиславу російська влада спеціальним указом присвоїла титул графа. Багато є документів, де графиня Браницька пише, що їй цей парк обійшовся в 4 млн. рублів, багато листів, де вона замовляє дерева, скульптури тощо. На звороті вони вже пишуть, що парк засновано вже у 18 ст і не Ксаверієм, а родиною графа (вже не князя…) І такі помилки допускає офіційне видання міської ради! Дали відділу стратегічного планування непогані кошти і таке ми тепер маємо читати. Я називаю цей жанр «фентезі енд маразм», - обурюється історик.
Тож пан Володимир переконливо наполягає, що історію потрібно ставити на твердий джерельний фундамент, інакше вона перетворюється на балаканину та вигадки, які потім поширюються серед нащадків.
Автор не забув приділити увагу й евреям, які довгий час становили більшість населення міста
Книга складається із семи розділів: від стародавнього Юр’єва до дореволюційних часів. У ній – вся історія нашого цікавого та багатостраждального міста. Описані різні цікаві періоди життя міста. Наприклад, слов’янське населення не тільки воювало з степовиками, які часто здійснювали свої набіги, а й торгувало, адже кочові племена потребували зерно, зброю, кінську упряж, одяг, посуд, а слов’яни – продукти скотарства. Такі взаємними народжували шлюби та міжплемінну і міжконфесійну асиміляцію. «Погані» кочовики деколи приймали християнство й зі «своїх поганих» просто ставали своїми. Із заходу прибували полонені поляки, лютичі й ободрити, із півночі – скандинави-вікінги, із півдня – греки. Доходили до Юр’єва й алани, вихідці із Північного Кавказу», - пише автор. Унаслідок такого змішання народностей формувалася нова культура.
Олександр Пушкін, як виявилося, захоплювався не донькою Браницької, а Софією Потоцькою
Проте, на жаль, були й часи, коли територія Білої Церкви повністю спустошувалася. До цього доклали сили не тільки іноземці різних національностей, але й українці, між якими часто виникали суперечки, як то сталося між Семеном Палієм та Іваном Мазепою, унаслідок чого дуже постраждали прості білоцерківці. Мабуть, багато хто знає, що Біла Церква дісталася графу Браницькому у подарунок за придушення українських повстанців – коліїв. Про Коліївщину й гайдамаків всі ми читали у творах Тараса Шевченка. Так ось, великий коронний гетьман Речі Посполитої Францішек-Ксаверій Браницький, майбутній власник Білої Церкви, навіть влаштовував бенкети під час страт. «За виселицами под лесом виднелись шатры, где раположился пан ловчий с порядочной свитой войсковых чинов. Здесь он давал скоромные обеды и вечеринки, на которые приглашалась шляхта из окрестностей. Все это ело и очень много пило, слушая вполи несчастных. Милое развлечение продолжалось две недели», - цитує автор архівні документи.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Глаза бычьи в соусе, поутру проснувшись"
Ось так колись виглядав царський сад в "Олександрії", а "царське" дерево росте й донині
На відміну від свого чоловіка, Олександра Браницька все ж таки запам’яталася не убивствами кріпаків, а розвитком міста та довколишніх сіл. Приміром, на її гроші будувалися, школи, лікарні, мости. Зокрема, утримувалося 98 шкіл та було збудовано 35 храмів. А загалом родині Браницьких, які правили містом упродовж трьох поколінь, присвячений цілий розділ книги, з якого ви дізнаєтеся, як ставилися до міста син та внук Браницької, а також їх дружини - Роза та Марія Браницька. До речі, остання власниця парку француженка Марія Браницька до останнього не вірила в можливий переворот в країні, про що свідчить у своїх записах Павло Скоропадський, який відвідав Білу Церкву у грудні 1917 року. "До кожного обіду та сніданку всі з'являлися вишукано вбраними, всі були веселими, задоволеними і вірили, що нічого не станеться. Все це дещо нагадувало мені бенкет під час чуми", - згадував гетьман Павло Скоропадський. А вже за місяць парк розорили більшовики, а Браницькі тікали за кордон. Марія Браницька, не витримавши такого повороту подій, померла у жовтні 1918 року.
Видання ілюстроване цікавими історичними фотографіями та копіями архівних документів та розраховане як на науковців, педагогів, екскурсоводів, так і студентів, школярів та всіх тих читачів, які цікавляться багатющою історією Білої Церкви, міста, яке упродовж століть було важливими населеним пунктом для влади різних часів та різних народів. Придбати книгу можна в міських книгарнях, а також у видавництві Пшонківського О. В.
Перемкнути на мобільний вигляд
