Тарас Поздній: «Я не можу не ходити в гори»

  • Середа, лип. 18 2018
  • Автор 

14 травня українська експедиція в складі Тараса Позднія, Романа Городечного та Дмитра Семеренка піднялася на Еверест. Найприємніше те, що серед них був білоцерківець! Тарас Поздній вже повернувся у наше рідне місто, отримав відзнаку міського голови та погодився розповісти газеті «Тиждень», що відчуває людина на найвищій вершині світу, скільки слід витратити часу та грошей та чому без сала в походи не ходить!

- Тарасе, як ви стали альпіністом?

- Це все пішло від батьків, які познайомилися на Кавказі. Коли мені було 9 років, батьки взяли мене з сестрою в Карпати. Після того щороку ходили в Карпати по кілька разів. Спочатку мені це не дуже подобалося, бо нормальні діти гуляли в футбол на подвір’ї,  а ти  мав нести рюкзак кілограмів за 20 в свої 10-11 років. До того ж в Карпатах часто йде дощ, піднімаєшся вгору, а маленькі мокрі ялинки  б’ють тебе в обличя. Тоді я собі думав: нащо воно мені це все? Я намагався якось відкараскатися, проте батьки все одно мене брали з собою. Згодом я зрозумів, що весь смак походу в гори саме в труднощах, які ти долаєш. Коли за плечима багато походів, запам’ятовуються ті, де щось траплялося: була негода чи збилися з маршруту. Ось так я й пристрастився до цієї справи.

- Як ви розпочали підніматися все вище й вище?

- Спершу ходив у невисокі гори. Вперше пішов до Кавказу в 2008 році, в 2013 році піднявся на Ельбрус (5642 м). Потім була перерва на два роки. Я заснував клуб «Кулуар», гіди якого супроводжують мандрівників по всьому світу: Ісландія, Норвегія, Непал, Карпати, гори в Туреччині, Грузії тощо. Для більшості програм ніякого досвіду не треба, потрібна лише нормальна підготовка. Менеджер порадить, яке треба спорядження. Якщо це сходження високо в гори, то вже потрібен досвід сходжень на менших вершинах. Я б порадив починати з Казбеку (5033м). А звідти можна йти вище й вище поступово.

Упродовж 2014-2015 років сам водив людей, проте згодом ми знайшли гідів і це дало мені можливість зосередитися на власних походах. У вересні 2016 року з друзями піднявся на найвищу точку Африки – гору Кіліманджаро (5895 м). На той час такої мети, як Еверест ще не було. Просто хотіли піднятися на висоту 8 тисяч метрів, що раніше здавалося чимось нереальним. Мій напарник Сашко Павлов казав, що в Радянському Союзі космонавтів було більше, ніж тих, хто ходе на «восьмитисячники». Після Кіліманджаро були Пік Мера  (6476 м) та Айленд Пік (6189 м) в Непалі, потім –  Аконкагуа, найвища вершина Південної Америки (6962 м). Затим вирішив піднятися на Пік Леніна (7134 м) в Памірі, проте не дійшли через погану погоду.

- Коли ж вирішили підкорити найвищу вершину світу?

- Восени минулого року вдвох з Сашком Павловим пішов на Манаслу (8163 м, Непал) без шерпів та кисневих масок. Провели там 1,5 години, хоча так довго без кисню на такій висоті бути не можна, проте була чудова погода і ми зробили чимало фотографій та відео. Це допомогло зрозуміти, що можна ходити вище й далі. Після чого пішли на Еверест (8848 м, Непал). Спершу думав теж підніматися без кисню, бо хочеться не просто піднятися, а прийняти якийсь більший виклик. А потім придумав собі такий проект: з Евересту перейти на четверту за висотою гору в світі – Лхоцзе (8516 м), адже з українців так ще ніхто не ходив. Проте через складний спуск з Евересту зробити цього не вдалося.

- Утім вам все одно вдалося зробити щось нове, адже ви перші, хто підняв на Еверест криптовалюту.

- Криптовалютами цікавився давно, купував біткоїни. Сама ідея створення проекту полягала у тому, аби наголосити, що саме інформація у наш час є найбільшою цінністю. На Еверест було піднято два гаманці, кожен з яких містить суму, еквівалентну приблизно 50 тис. доларів. Один гаманець ми залишили на вершині, а інший забрали з собою. Він зараз у Києві і буде розіграний серед охочих. Вважаю, що це не лише рекорд України, але і світовий, адже до цього ніхто не робив нічого подібного.

- Скільки часу тривала експедиція?

- Для підйому на такі висоти потрібно пройти акліматизацію приблизно на висоті 7000 м. Адже повітря там розріджене. Кисневе голодування призводить до запаморочення, апатії, головного болю, перевтоми, може настати набряк легень та мозку, зрештою смерть. Тому потрібна повільна акліматизація і не буде ніяких проблем. У мене навіть голова не боліла. Тому експедиція була розрахована на 60 днів, проте ми вклалися у 45 днів. Акліматизація проходить так: до  базового табору йдемо 9 днів, він знаходиться на висоті 5300 м. Там зупиняємося і упродовж певного часу піднімаємося на висоту 5800-5900 м, потім на висоту 6100 м, там зупиняємося на ночівлю. Затим піднімаємося ще вище – на висоту 6490 м. Після чого спускаємося на відпочинок до базового табору. Знову піднімаємося на висоту до 7000 м, спускаємося на висоту 3440 м, де відпочиваємо 5 днів. Звідти ми піднімалися на вертольоті до базового табору, щоб не витратити сили. Штурм триває 4 дні: з базового табору (5300 м) піднімаємося до другого табору (6490 м), затим до третього (7100 м), де ми вже ночуємо з киснем. На висоті 7900 м розташований четвертий табір, після якого йдемо на вершину.

- Чи можна звикнути до холоду?

- Скільки ми там були, постійно після обіду йшов сніг. У нижчому таборі в наметі може бути до мінус 5. На найвищому – до мінус 20. Спимо повністю в  одязі, в спальнику. На рот надягаєш баф, щоб не застудити горло, бо це критично. Складно перевдягатися, коли в наметі такий холод. Звикнути до нього неможливо.

- Як ви знайшли собі напарників для сходження на Еверест?

- З Романом Городечним та Дмитром Семиренком познайомилися через Faceboook, а з Іриною Галай були раніше знайомі. Саме вона, перша українка,  у 2016 році піднялася на Еверест. Цього разу планувала піднятися на Лхоцзе без штучного кисню, проте не вийшло через погодні умови.

- Я не уявляю жінку в таких екстремальних умовах. Яка вона?

- Іра – дуже щира та весела людина. Вона піднімається швидше, ніж ми, бо постійно тренується, займається боксом, марафонським бігом. Бере з собою в гори косметику. У нас в клубі «Кулуар» є фішка: сукня в поході. Ось Іра під час походу у всіх можливих місцях фотографується в сукні.

- Ви стільки  витратили часу на підготовку, на збір коштів, стільки вклали в це фізичних сил і це все заради 20 хвилин на вершині Евересту. Заради чого стільки зусиль?

- Власне, дуже складно пояснити, навіщо люди піднімаються вгору, долаючи такі труднощі. Українська альпіністка Тетяна Яловчак якось сказала про Еверест, на який вона також піднялася: якщо ти можеш туди не йти, то не йди. Просто щось зсередини тебе підштовхує підніматися. Гори – це наркотик, якщо ти на них підсів, то вже не можеш не ходити. Подобається спілкування з іншими альпіністами, це особлива атмосфера, там все щиро, без масок, поруч лише ті, хто близький по духу.

Наприклад, на вершині разом з нами був чоловік, у якого замість двох ніг протези. Це, мабуть, виклик для себе. Цього року один альпініст загинув під час 9 спроби піднятися на Еверест.  Він 8 років пробував піднятися з різних маршрутів в різні сезони, проте гора його все одно не пустила.  От я теж не знаю, як може людину тягнути на вершину, щоб так пробувати і врешті-решт загинути.

- Що ви відчули, коли нарешті піднялися на вершину?

- Відчуття полегшення прийшло, коли  побачив вершину і зрозумів, що до неї лишилося якихось 200 м, це година ходу. Проте якоїсь особливої радості не було, від щастя не стрибали. Останній ривок зайняв у нас 13 годин, йшли вночі при температурі приблизно -40. Тому сил на якісь емоції не було. Коли піднялися, пару хвилин просто відпочивали, насолоджувалися тим, що бачили довкола. Були лише думки, що маєш сфотографуватися з прапорами, записати відео, зробити фото, щоб видали сертифікати. Та й часу було мало, адже почали підніматися хмари, пішов сніг, налетів сильний вітер, а тому треба було дуже швидко спускатися вниз. На спуску за відчуттям температура була приблизно -55.

- Саме під час спуску у вас виникли проблеми?

- Так, у мене була сноубордна маска, яка закривала обличчя. Проте сніг заліплював скло зсередини та зовні, я нічого не міг бачити. Я знімав маску, пробував протерти, але при такому морозі лід стерти нереально. Спробував одягти окуляри, при цьому маску з голови просто здуло вітром. За окуляри так само набивався сніг, я нічого не бачив. Ми спускалися по досить крутому схилу і я постав перед вибором: ризикувати зірватися та полетіти на кілометри вниз або зняти окуляри та бачити куди йти, хоча при цьому сніг так осліплює, що травмуєш очі. Я спускався без окулярів з висоти 8800 м упродовж 20 годин. Дмитро Семиренко спустився до 2 табору, а у мене сил спускатися далі не було, тому з Романом Городечним ми заночували у 4 таборі. Уночі відчував, що дуже болять очі. Лише вранці зрозумів, що в мене розвинулася снігова сліпота.

- І як же ви далі спускалися?

- Я бачив 20-30 секунд розпливчасто, потім закривав очі, вони пекли так, наче перцю хто насипав. Я одягнув окуляри і ще одну маску, ледь бачив, йшли по 10-30 м, потім зупинялися. У другому таборі вже мені закапали очі. Почали викликати вертольота, який вранці забрав нас в перевалочне місто Луклу, після чого перелетіли в Катманду.

- Що робили під час перерви та відпочинку у таборах?

- Вечорами грали в шахи, була ідея взяти їх до 4 табору та зробити там висотний турнір, проте на такій висоті вже не до гри. Коли перехід займає весь день, то зайнятий, якщо ж перебуваєш на якійсь висоті, залишається лише спілкуватися з іншими альпіністами, що дуже цікаво. Роман ще й книги читав.

- Розкажіть, будь ласка, про шерпів, ваших помічників.

- Шерпи – це народ, який раніше мешкав в Тибеті, проте 500 років тому переселився до Непалу. Вони мешкають в горах, пристосувалися до розрідженого повітря. Загалом треба зазначити, що непальці живуть досить бідно, проте вони всі посміхаються, на відміну від українців.

Деякі шерпи мають власні магазини спорядження, а деякі працюють висотними гідами. Це досить пристойний заробіток для них, хоча впродовж року в них є лише два сезони для роботи на «восьмитисячних» – осінь та весна.  Айсдоктор – це шерпи, в обов’язок яких входить прокласти так звані перила на небезпечних ділянках гори. Вони мають стежити за тим, щоб мотузки не рвалися, саме до них прикріплюються альпіністи. Якщо перила порвала лавина, заміняють новими.

До обов’язків шерпів входить все: ставлять намети, переносять основні вантажі, регулюють кисень, заправляють балони, варять чай, готують їжу, йдуть на вершину з альпіністом. Вони не повинні залишати клієнта. За підйом на вершину мають бонус – 1200 доларів. Проте такі висоти – це зона смерті і там може бути по-всякому. Рома з Дімою зустріли на спуску китайського альпініста, який сидів без свого шерпа, той нібито пішов за кисневою маскою. Китайця вже присипало снігом і він майже змирився з ситуацією. Хлопці його розкопали, розтормошили, він зміг йти самостійно. Вони, поставивши між собою, спустили   його до 4 табору. Власне його шерпа покинув.

Я взагалі вважаю, що на Еверест треба йти тоді, коли ти сам можеш все робити. Не варто розраховувати, що поруч буде шерпа, який постійно допомагатиме. Бо з шерпою теж може статися все що завгодно, це ж людина. Хоча їм легше підніматися. Вони живуть в горах і звикли до розрідженого повітря. Мені здається, що взагалі вони надлюди. Поки ми відпочивали в нижчому таборі, вони піднімалися до 4 табору, заносили наші речі, спускалися і знову піднімалися з нами.  Спілкуємося з ними англійською. У кожного з них за плечима по десятку сходжень на «восьмитисячники». Шерпи не піднімаються в гори без релігійного ритуалу – пуджі. На нього запрошують усіх охочих альпіністів. Під час обряду монахи грають на інструментах, співають пісні.

- Скільки брали ваги з собою?

- Десь 70 кг на людину, з їжі я брав сало, рибу, м’ясо. Сала понабирали дуже багато. Білоцерківське – найкраще, проте в дорозі трохи зіпсувалося.

- Спиртне можна брати в  похід?

- Вкрай небажано, бо на такій висоті навіть маленький ковток – і просто пливеш. Хоча у базовому таборі було і ром, і пиво. І за весь час ми випили лише по баночці пива.

- Є такі альпіністи, що піднімаються на Еверест самі?

- Шансів піднятися самому практично немає. Піднімаються всі групами, з шерпами.

- Чому так трапляється, що людина там залишається назавжди?

- У всіх по-різному. В основному дається взнаки виснаження, зриваються через неуважність. Ти настільки стомлений, що вже ігноруєш правила безпеки, втрачається відчуття страху, самозбереження, перестаєш прикріплюватися до перил, як наслідок нога сковзає і людина зривається. Від втоми людина може просто сісти і змиритися з власною долею. Напевно так було з тим китайцем, якого ми зустріли на спуску та врятували. Він вже просто засинав. Проте після повернення в Шанхай писав нам подяку, запрошував в гості.

- Техніка на такій висоті не підводить?

- Беремо хорошу фотокамеру, всі акумулятори розташовані всередині куртки, беремо павербанк, щоб підзарядитися. На морозі швидко сідає заряд.

- Які подальші мандрівки запланували?

- 25 червня ми поїдемо в Альпи на Монблан (4810 м), восени планую на Чо Ойю (8200 м, Тибет) та Ама Даблам (6856 м), це найкрасивіша вершина світу. На новий рік планую похід на Антарктиду, це дуже дорого, треба шукати спонсорів, похід коштує не менше 40 тис. доларів.

- Це дорожче, ніж на Еверест?

- Так, похід на Еверест коштував мені 32 тис. дол. Це недорого. Звичайна ціна – 50-60 тис. Лише 11 тис. дол. коштує перміт (дозвіл) на сходження від держави Непал на Еверест, інші «восьмитисячники» коштують набагато дешевше – 1800-1900 дол. Далі найбільші витрати йдуть на шерпу, страхування, вартість організації базового  та висотного табору, на харчування. Спорядження з нуля купити теж недешево – приблизно 5 тис. дол. Нам обійшлося дешевше, адже магазини, які продають такі товари, вже нас знають. У мене багато підписників в соцмережах, тому лише за те, що я там ставлю фото в їхньому споряджені, мені роблять знижку.


Ольга Іванівна, мама Тараса

Упоратися з хвилюванням під час Тарасового сходження мені дуже допомогло те, що я також альпіністка. Ми з чоловіком ходили на Памір, а після народження дітей та розпаду СРСР піднімалися в Карпати та гори Криму. Тож то на власному досвіді знаю, наскільки людина сильна і може мобілізуватися в критичній ситуації. Знала, як наші діти поводяться в таких умовах. Тому навіть думки не допускала, що Тарас не зможе дати собі ради в якійсь ситуації. Також підтримували колеги на роботі, друзі Тараса, знайомі, які знають, що це таке. Ми ж в цю подорож вирушали разом. Лише я та Олег Ченчик піднялися на вершину Гокіо-Рі (5330 м), звідки повернулися до базового табору (5280 м), а  потім – в Україну. А до Тараса приєдналася команда, яка разом почала готуватися до підйому на Еверест. Зв’язку з певного періоду вже з Тарасом не було. Хоча подзвонити по супутниковому зв’язку можна й з Евересту. Рома дзвонив дружині, проте це коштувало йому 400 доларів. За пересуванням Тараса слідкувала по  спотрекеру.

Людмила Полях, газета "Тиждень"

Прочитано 337 раз
Опубліковано в Громада

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Поділитись новиною

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

Вибір редакції

Читайте також

Фото та відео