Важливо

З Мариною Ларіною ми познайомилися ще коли в її родині було четверо дітлахів. З чоловіком і хлопчиками вони тулилися в крихітній кімнатці гуртожитку на Шевченка. Двоярусне ліжечко, з якого старші вже тоді повиростали, колиска, диван із натягнутим шнурочком над ним, де висіли шкільні костюмчики, письмовий і обідній столики та все інше, що необ-хідне в домі, мусило на тих жалюгідних метрах не просто бути, а й служити великій сім’ї. Це важко – в таких умовах почуватися щасливою матусею. Але й тоді, і нині, коли з’явилися на світ ще двоє діток, Марина не стала знервованою, змученою вічним клопотом песимісткою. В усякому разі, на порозі вже іншої квартири нас зустрічала невеличка, красива, усміхнена жінка. Знаємо, що фельдшер за першою освітою, Марина встигла отримати фах менеджера-економіста в галузі охорони здоров’я в Східноєвропейському університеті – якраз перед народженням 4-го сина.

Вона навідріз відмовляється говорити про проблеми. Марина з тих людей, котрі завжди розуміють, входять у чуже становище, співчувають іншим, але не вміють „працювати” ліктями. Не вважають свою ситуацію більш винятковою. Таким вічно живеться непросто. Але в таких у певний момент життя відкриваються надзвичайні сили. Сталося це і в нашої  героїні. Хоча, впевнена, – вона заперечуватиме. Але коли шосте її дитя, довго-ждана донечка Даринка, народилося серйозно хворим, матуся з’ясувала, що готова боротися. З болем, страхом, байдужістю світу. І, зрештою, світ подарував їй добрих людей, які підказали, порадили, навчили, допомогли. До того цілковито безграмотна в комп’ютерних можливостях, Марина стала адміністратором групи донечки в інтернеті, завдяки якій були знайдені кошти на поїздку  до лікарів у Німеччину. Жінка зуміла розпочати жити по-новому – цього  вимагає хвороба Даринки. До речі, Марина низько кланяється реаніматологам дитячої обласної лікарні № 2, котрі неодноразово рятували життя її крихітці.

А от тьотю з редакції дівчинка, якій 1 рік і 9 місяців, зустріла, мирно посопуючи в ліжечку. Ми не будили її. А хлоп’яча половина сімейства вела себе тихенько. Старшого, 16-річного Дениса, вдома не було – у нього виявились цікавіші справи, аніж позувати перед фотооб’єктивом. Та все одно ми дещо дізналися про нього. Добрий та товариський, він ще з дитинства був таким собі відкривачем у світі цікавого. До яких тільки гуртків не ходив записуватися: авіамодельний, столярний, плавання, образотворчого мистецтва. Останній таки закінчив, разом із братом, 15-літнім нині Іллею. Цього, жартівливого та старанного, мама називає „маленьким тракторцем”. Це тому, що працелюбний. А 8-річний Максимко – то вже непосидючий живчик. На відміну від 5-річного Владика. Він сором’язливий і скромний, аж трохи несміливий. Не за роками логічним мисленням та кмітливістю володіє 4-річний Серафим. Весь час, поки ми бесідували з мамою, він сидів за столиком і акуратно склеював скотчем книжечку. Братики ж по вуха поринули в комп’ютерну гру.

Часом вони сваряться –  хлопчаки! Але відчуття єдиної, згуртованої родини, де без допомоги один одному не обійтися, звісно, є,  розповідає Марина. Що ж до мрій... Вони нічим не відрізняються від інших материнських: щоб діти були здорові, щоб не збилися з правильного шляху, а найголовніше – аби вони отримали гарну освіту, обрали професії до душі та знайшли своє гідне місце в житті.

Звісно, для Марининої великої сім’ї дуже актуальною залишається проблема житла. То я тільки так оптимістично сказала на початку: інша квартира. Вона-то інша, але ж однокімнатна. Знову ті самі двоярусні ліжка й тіснота. Хоча тут упродовж усіх років знаходили собі домівку й котик, і хом’ячки, й папужки (цих хлопці випустили з клітки, бо вважали, що птахи мусять бути на волі). А зараз мешкає морська свинка, від якої хтось там відмовився, а Денис пожалів. Однак дім, у якому зростають стільки майбутніх захисників України, має бути бодай трохи просторішим. Не кажемо вже про необхідність кожній дитині мати хоча б невеличкий, але власний куточок. І про те, що ця родина піднімає на ноженята тендітну, але мужню сонячну дитину, якій потрібні й особливі побутові умови. Про все це Марина Ларіна, безумовно, також мріє. Та поки мрії не стали дійсністю, вона що-хвилини вкладає у своїх дітей любов і власну душу. Хай же в неї все вийде! Нехай стануть реальністю усі бажання матерів, які народжують і виховують дітей для щасливого життя на щасливій рідній землі!

Валентина Храбуст , «Громадська думка»

Прочитано 1542 раз
Опубліковано в Громада
Теги

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Поділитись новиною

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

Вибір редакції

Читайте також

Фото та відео