Таке прекрасне слово – «жити»

  • Вівторок, трав. 13 2014

Покоління переможців... Скільки ж величного і трагічного, героїчного і людяного увібрало в себе це поняття! Здавалося, що навіть час не здатний подолати тих, хто вистояв у вихорі буремних воєнних літ. Що вони будуть поряд з нами завжди, так само захищаючи від зла. Ці люди – хто з вічності, із бронзи і граніту, а хто з живою пам’яттю, яскравим спогадом, доброю, мудрою порадою – не просто символи любові до Батьківщини та вірності своєму народові. Вони – одна з найбільших цінностей того народу, нових його поколінь. Ось чому, ми переконані, кожна зустріч з ветераном Великої Вітчизняної, свідком і творцем великої історії миру, є особливо важливою. Надто ж тому, що час, як з’ясувалося, буває невблаганним.

Однак нашого героя, В’ячеслава Андрійовича Ведернікова, він наче й не бере, той підступний ворог-час. Хіба що густий чуб став сивий та слух підводить – наслідок артилерійських буднів. Тисне на поранене плече й багатокілограмовий, геть обвішаний нагородами, кітель. А от коли В’ячеслав Андрійович розпочне говорити, ви відразу ж забудете, що 12 березня він відсвяткував своє 95-ліття. Хоча... Дати, події, люди, що їх називатиме, таки повертатимуть далеченько в минуле.

Він народився на Смоленщині. Коли був зовсім маленьким, залишався на руках у бабусі – мама працювала в Москві. Якось вона взяла 3-річного Славка з собою на суботник, організований на території Кремля перед травневими святами. Хлоп’я роздивлялося “Цар-гармату”, коли до нього підійшов чоловік, поцікавився, як звати, і сам відрекомендувався: „Дедушка Ленин”. На прощання дав Славі цукерку й сказав, що той буде артилеристом. Надворі стояв квітень 1922 року...

Через багато літ хлопець дійсно стане артилеристом. Він, сержант, командував військовим розрахунком у частині під Владивостоком. Про те, що розпочалася війна, Ведерніков, як і його побратими, дізнався... на футбольному полі. Планувалася гра між збірними двох далекосхідних армій. В’ячеслав Андрійович був визнаним футболістом, та й взагалі завзятим спортсменом. Він і до війни, і після, можна сказати, все життя любив спорт і займався різними його видами на професійному рівні.

Проклята війна розпорядилася долями мільйонів, як сама захотіла. До сьогодні сивий ветеран пам’ятає ту страшну сирену, що заревіла над стадіоном, сповіщаючи грізну новину. А потім був захист далекосхідних кордонів. У 1944-му В’ячеслава Ведернікова та ще кількох його друзів після відповідних курсів направляють військовим інструктором у II Польську армію під командуванням Кароля Сверчевського. Саме тут, в Західній Україні, на  Сандомирському плацдармі, відбулося перше хрещення вогнем тоді вже старшого лейтенанта Ведернікова. Правда, звали його паном поручиком.

–       Я був командиром винищувальної протитанкової батареї. Воювали в ній герої, які... довго не живуть. Самі розумієте – борешся з танками, – згадує  ветеран. Якось його гукнули подивитися до гармати – там щось заклинило.

–       Тільки я почав бігти – вистріл. Снайпер то був чи обстріляли з ворожого літака, не зрозумів, бо відразу знепритомнів, – розповідає старий солдат. А далі – госпіталь, операція і отой радісний вигук чийсь у палаті: „Війна закінчилась!”. Яким же довго-жданим виявилося це свято...

В’ячеслав Андрійович так детально пам’ятає давно минулі роки, ніби читає складений вправним автором роман.  Може, це тому, що він і сам історик (закінчив після війни істфак Дрогобицького педінституту). Але, скоріше за все, тому, що пережите – завжди незабутнє. Пригадалася вигадана кимось сентенція, що спогади – це втрачені коштовності. Та, очевидно, те не зовсім відповідає дійсності. Втрачені діаманти дійсно не здатні тішити. А от спогади можуть розбудити в душі велику силу духу. Тоді, попри пережиті втрати, горе, війну, людина краще розуміє ціну сьогоднішнього дня. І любить його в усій багатогранності, хай там які вітри віють над головою. Таким життєлюбом, котрий вірить у цілковиту перемогу добра, котрий сам є його втіленням, видався нам і наш герой – надзвичайно молодий чоловік у літах, ветеран В’ячеслав Андрійович Ведерніков.

Валентина Храбуст, «Громадська думка»

Прочитано 1350 раз
Опубліковано в Громада
Теги

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Поділитись новиною

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

Вибір редакції

Читайте також

Фото та відео