Доля розпорядилася так, щоб сільська дівчина спершу стала агрономом, а потім вчителем біології, виховала власного сина і чотирьох сиріт. Та, не зважаючи на поважний вік і хвороби, Ніна Хомівна не дозволяє собі впадати в депресію, а на питання про рецепт довголіття, відповідає просто: все життя пропрацювала.
На порозі квартири мене зустрічає соціальна працівниця, яка допомагає Ніні Хомівни в щоденних клопотах. В довгожительки є син і невістка, живуть неподалік. Син щоденно навідує матір, приносить їжу. Проте і вони уже в віці, до того ж мають свої недуги, тому без допомоги соцпрацівника не обійтися. «Коли ще на вулицю виходила, друзів в мене було багато, але вже всі відійшли за межу. Зараз навідується одна сусідка і моя Світлана», - так каже бабуся про свою помічницю з територіального центру. Є в неї і внук, правнуки, скоро буде вже і праправнук, та всі мешкають в Молдові, то ж Ніна Іванівна навіть не знає, чи приїдуть вони на іменини.
На долю цієї жінки випало багато випробувань. Народилась в Першу світову війну в селі Новолабунь Полонського району Хмельницької області. «В нас в центрі жило багато євреїв, мали свої крамниці, був млин, олійниця, крупорушка. Я в 1930 році закінчила 7 класів. В родині було 8 дітей. Батько сказав, що сину треба здобувати освіту, а дівчатам досить кужель прясти. А мені кортіло вчитися. За 30 км пішла пішки в Шепетівку, там було два технікуми. Мене не взяли, бо я селянка, а брали лише дітей робітничого класу, бо вони бідніші. Повернулася і стала працювати в колгоспі. Любила коні, то мені дали воза і я возити снопи. Вже й не думала вчитися. Аж раптом приїжджає в колгосп вербувальник, щоб брати дітей до технікуму в Полонному, де вчили на агрономів. Колгосп вирішив мене послати», - згадує Ніна Хомівна.
19-літньою вийшла заміж, а, закінчивши технікум в 21 рік, пішла працювати агрономом в 9 колгоспах. «На коні їздила по полям. Знала з чого складається сівалка, косарка, трактор. Саме в той час не вистачало вчителів і директор школи запропонував мені викладати дітям біологію і географію. Так я стала вчителькою. Потім поступила в Бердичівський інститут на біолога. Але після народження сина змушена була взяти академвідпустку. Здавати екзамени мала 22 червня 1941 року. Але почалась війна, довелося отримувати диплом після неї», - продовжує жінка.
В 1954 році Ніну Нагорну направили завучем в сільську школу на Львівщину. Там закінчила ще один інститут – Львівський педагогічний. В 1969 році пішла на пенсію і переїхала з чоловіком додому, на Хмельниччину, ближче до родичів. Спершу купили хату в Шепетівці, а згодом переселилися в Полонне, де проходила газова труба Дашава-Київ, щоб легше опалювати житло. Та через вісім років чоловік Ніни Хомівни помер. До сих пір не може вона пробачити собі, що відпустила його в лікарню самого: «Ми зранку поснідали, він одягнув костюм. Попросив нарізати троянд для лікаря. І на порозі лікарні помер. Якби я пішла з ним, то може б він мені хоч якесь останнє слово сказав». За рік після цього Ніна Хомівна теж перенесла мікроінсульт, а тому син перевіз матір в Білу Церкву, 17 років тому.
Ми вже майже закінчували розмову і я б так і не дізналася, що в Ніни Нагорної ще є фактично четверо дітей. Питаю, чи згадують її учні. І тільки після цього жінка зізналася, що, працюючи на Львівщині, їй довелося опікуватися чотирма сиротами. «В них померли батьки, влада хотіла їх розселити по інтернатах, але діти так стали плакали, що ніхто не зміг їх роз’єднати. Почали думати, хто в селі може взяти під опіку. Ніхто не схотів. Довелось мені. Хлопця відправила вчитися в м'ясо-молочний технікум. Старшу дівчинку, коли закінчила школу, направила в медучилище, добилася, щоб її взяли до гуртожитку. З меншою поїхала у Львів, шукати таке училище, щоб там дітей годували. Знайшли технікум громадського харчування. Ці діти роз’їхалися по світу: одна сестра живе в Лондоні, інша - в Яремчі. Обидві часто мені дзвонять. Один брат працює директором птахофабрики в Перемишлі, а інший живе то в дочки в Канаді, то у Львові. Всі четверо, як мені було 96 років, приїздили до мене, - згадує Ніна Хомівна. - Я ніколи не думала, що стільки проживу. Все життя пропрацювала в селі. З 13 років жала і водила в плугу коня. Спати доводилось по дві години вночі. Часом, передрімаю в школі між уроками, та й по всьому. Ситою не була ніколи, але я собі не дозволяю розкисати. Ось рука болить, а я їй кажу: «Брешеш, ледача, будеш робити».
…Бабусю, попри її оптимізм, таки добре допікають недуги. Три роки як вона зовсім сліпа. Лікарі прогледіли початок глаукоми. Та, коли слухаєш цю стареньку жіночку з величезним добрим серцем, розумієш, що на таких людях і світ тримається. Дай Вам Бог здоров’я, Ніно Хомівно!