Важливо

Анна Мікулович: «Ніякого захисту в мене не було. Нам Бог помагав»

  • П'ятниця, бер. 21 2014
  • Автор 

За кримськими подіями потроху забуваються ті дні, коли на Майдані снайпери розстрілювали беззбройних людей. Рятувати поранених доводилось волонтерам-медикам. Серед таких і наша землячка 24-річна Анна Мікулович. В звичайний час – вона медсестра одного з медичних закладів в Білій Церкві. Але в ті важкі дні не змогла всидіти вдома. Її варто почитати і тим, хто вважає, що від нього особисто нічого не залежить, і тим, хто готується захищати свою країну, і тим, хто вперто вірить, що на майдан їхали по гроші…

Аню, коли ти вирішила поїхати на Майдан?

Коли почався мітинги, я не відривалась від новин. 18 лютого повернулась додому зі зміни. Коли подивилась телевізор і побачила, що вже був наступ, не змогла більше сидіти вдома. Зайшла на МайданSOS, по вказаному номеру зателефонувала. Сказала, що я медик. За мною вислали машину. Мені спершу навіть здалося це підозрілим…Але потім виявилось, що за мною приїхав чоловік із своєю жінкою, які живуть в Києві, і так само як і я зайшли на сторінку Майдану і запропонували свої послуги в перевезенні. Першим завданням для них і стало забрати мене з Білої Церкви. Одеська траса була забита фурами з іноземними номерами, довелось їхати по зустрічній смузі, навіть ДАІ нас не зупиняли.

Твої рідні погодились тебе відпустити?

Якби вони були вдома, то саму б не пустили. Це точно. А так я скористалася їх відсутністю. Сказала лише сестрі. Вона залишилась з маленькою дитиною. Коли приїхала назад, то плакали, обіймали. Я не казала, що я на передовій. Запевняла, що лише фасую ліки. Знаєте, на майдані не так страшно було, як дивитися телевізор і розуміти, що саме там зараз твоя дитина. Навіть мій дворічний племінник весь час плакав і кликав мене.

На Майдані відразу зрозуміла, де ти можеш бути корисна?

Я підходила до медиків, але вони казали мені, що в них уже сформована бригада. То ж я вирішила шукати далі. 19 лютого працювала в медпункті, розкладаючі принесені ліки. Ліків було неймовірно багато. Приносили їх сумками, ящиками, навіть машинами. Ліки переносили на територію Михайлівського собору, бо боялись, якщо барикади прорвуть, то знищать весь запас. Вночі на 20 лютого чергувала біля пам’ятника засновників Києва. Цілу ніч з нашого боку летіли петарди, з боку беркутівців світло-шумові гранати. Хоробрість виявляли не тільки мужчини, які захищали барикади, але й ті жінки, навіть школярки були, що розносили в епіцентр сутичок бутерброди, чаї. Ранок 20 лютого був мирним, лікарі, які вже по три доби чергували на Майдані, поїхали додому. Ми стояли на одному місці, було холодно, бо нас поливали з брандспойта. Найважче було, коли ти не знаєш, чого чекати. Штурм барикад почався несподівано, якраз в той момент, коли щойно прибулі з Івано-Франківська люди змінювали на посту тих, хто простояв ніч. На них не було жодного засобу захисту, звичайний одяг. Не було ні каски, ні маски, ні окулярів, ні рукавиць. Ми почали їм роздавати марлеві маски. Коли почався штурм, люди з тилу передавали на передові каски, респіратори.

Які  в тебе були перші поранені?

Спершу отруєні газом. Ми їм надавали першу допомогу і вони бігли назад. Потім почали поступати поранені гумовими кулями. А потім мене колега схопив за руку і ми побігли до Жовтневого палацу. Всюди кричать: «Медика!». Мене хтось смикнув назад. У чоловіка було кульове поранення ліктя. Інші кричать: «Чого ти тут стоїш, бігом туди, там поранені». Стрілянина не припинялася, в мене не було нічого, навіть щита. Але люди були в такому стані, що вони цього не розуміли. Ти медик – і ти повинен рятувати, бігти на передову. Мене перетягли через барикаду. Поки бігла, помітила чоловіка в цивільному, стояв на мосту, що на Інститутській. Він тримав в руках пістолет і стріляв по людям. Потім в тому місці було багато поранених. Але тоді ти це не розумів, картинка перед очима змінювались дуже швидко. Хтось закрив мене щитом, ми накрились. Куля пробила щит, я тільки одне повторювала: Боженько, поможи. Підбіг ще один чоловік, у нього був залізний щит. Ми під щитами почали просуватися до Жовтневого палацу. Я стояла за колоною. Принесли хлопця. Бачу штани в крові. В нього був відкритий перелом. І не просто відкритий, кістка зруйновна. Вони стріляли розривними кулями. Вже пізніше я дізналась, що його забрали на лікування закордон. Я вірю, він зможе ходити.

Хтось тобі помагав?

Я завжди вважаю, що треба долучати всіх, хто поряд. Самому все не осилиш. Але в такій ситуації всі були не просто на нервах, була істерика. Поки я тремтячими руками діставала бинти і джут, зрозуміла, що мене ніхто не прикриває. Довелось сваритися з чоловіками, не просити, вимагати допомоги. Довели навіть до сліз. Після чого вони нарешті почали мене слухати. Далі ми донесли хлопця до медичного пункту. Може те, що я супроводила пораненого, мене і врятувало. Ніякого захисту в мене не було. Нам Бог помагав. Кожного разу, коли палили на барикадах вогонь, вітер завжди рухався тільки в бік беркутівців. Люди багато молилися. Щиро. Не так, як більшість в мирний час, лише по святам в храм ходять. На майдані ж люди звертались до Бога як останньої надії.

Далі ти повернулась на Інститутську?

Ні, спакувала сумку і побігла на Грушевського. Там теж потрібні були медики. Прибігла туди, але звідти поїхала остання швидка. Я лише роздавала заспокійливі. Мужики відновлювали барикади. Наших з тисячу було. Беркутівців було чоловік 200. Але потім вони почали відступати і залишили лише 15 своїх колег. Думаю, що це спеціально зроблено, щоб майданівці, на руках яких щойно померли побратими, просто їх «порвали». Це все зняли б на камеру і подали як «фашисти» розірвали хлопців з «Беркуту». Я кричу хлопцям: стійте, не чіпайте їх, ми ж не звірі. Уявляєте, вони зупинились. Послухали мене...

Аню, після цих подій в Інтернеті з’явився ролик, де волонтери майдану звинуватили політиків в тому, що вони кудись забрали ліки. Ти щось про це знаєш?

Ми вирішили поповнити свої медичні сумки ліками в медпункті, який був в Українському домі, але там уже ліків не було. Хто вивозив ліки, було не зрозуміло. Після чого вирішили штампувати всі ліки, а потім, якщо будуть рештки, розсилати їх по Україні. Але вивозити ліки почали після того, як вже не було поранених.

Як зараз почуваєшься?

Намагаюся жити далі, в душі тримаючи спогади про те, що пережила. Вірю в вільну Україну. Слава Україні!

Прочитано 1415 раз
Опубліковано в Громада
Теги

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Поділитись новиною

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

Вибір редакції

Читайте також

Фото та відео