Пане Євгене, чи обговорювали білоцерківці події періоду серпневого путчу, проголошення незалежності, референдуму у 1991 році?

Звісно, обговорювали всі. Проте була якась така загальна тривога. Спершу люди думали, що просто помер генсек, коли по телебаченню крутили «Лебедине озеро». Але ж у багатьох були родичі в Москві, тому не було проблеми дізнатися, що відбувається там насправді.

Потім вже бачили по телевізору танки у Москві й було таке передчуття, що зараз там демократів придушать, а потім візьмуться за нас. Якщо говорити про таких відчайдухів, які були готові на багато чого заради незалежності, то у нашому місті їх було не більше 50 осіб. Ще кілька сотень можливо поділяли їх погляди мовчки, але не були готові до рішучих дій. Решта мешканців жила своїм справами. Громадяни прийшли на референдум, проголосували практично абсолютною більшістю за незалежність, але навряд чи готові були тоді вийти на вулиці й втрачати за це свою свободу, здоров’я та життя.

На площі Т. Шевченка відбувся перший проукраїнський мітинг  Фото: Роман Наумов

Чи були у нас якісь мітинги?

20 серпня на площі Тараса Шевченка зібрався мітинг демократичних сил міста, на який наважилися вийти 15 осіб. Міліція погрожувала заарештувати їх, але вони не злякалися. Білоцерківська координаційна рада Народного Руху звернулася до білоцерківців, засудивши переворот в Москві. Також закликали вдаватися до ненасильницьких дій громадянської непокори.

Але до звичайних людей інформація про цю акцію не дійшла. Я тоді мешкав на Заріччі, у нас ніхто не чув про такий захід. Звичайно, у Москві панував інший настрій. Там інтелігенція була залучена до цього процесу, цим жила. А для Білої Церкви ці речі були далекі і незрозумілі. 

Петро Красножон був одним із тих, хто у Білій Церкві займався активною просвітницькою роботою  ФОТО: ЦПРБ м. Києва

Невже не було спроб якось проінформувати мешканців?

У Білій Церкві велася активна агітація через розповсюдження повідомлень, які ночами у підвалі приміщення Центральної бібліотеки друкував тодішній директор Центральної бібліотеки Петро Іванович Красножон. Про його роботу знав лише один помічник - рухівець  Петро Прилуцький. Він забирав цю продукцію, а активісти її поширювали по місту. Сказати, що Біла Церква жила в іншому просторі не можна, але події серпня для нас було шоком.

Після проголошення незалежності України, 25 серпня, до міста приїхав Левко Лук’яненко за участю якого відбувся мітинг на площі Шевченка. От на цей мітинг вже вийшло кілька сотень людей. Організували його Білоцерківська крайова організація Народного Руху , Республіканська партія та інші національно-демократичні партії. Настрої на площі Шевченка випереджали дії місцевої влади, яка боялася і вичікувала. Лише 6 вересня на щоглі біля міської ради був піднятий синьо-жовтий прапор України. А 22 вересня відкрили погруддя Тараса Шевченка. До речі, з ним дуже цікава історія, про яку мало хто знає у нашому місті.

Погруддя Т. Шевченку має дивовижну історію, тим не менше, сучасні політики вже хочуть його знести і замінити на новий пам'ятник

Розкажіть, будь ласка.

Це погруддя виготовив українець, який мешкав в Канаді, для Національної опери України. Проте погруддя виявилось важким, тому хтось з білоцерківців вчасно зоорієнтувався і погруддя опинилося у нашому місті. Ми зробили лише постамент. На відкритті пам’ятника був присутній уже тоді знаменитий хор «Гомін» Леопольда Ященка.

Також варто нагадати про те, скільки було спроб перенести пам’ятник Тарасу Шевченку. Ініціативу в цьому питанні проявила церква УПЦ МП. Звісно, священики не стояли в перших рядах, там були інші агітатори, але всі розуміли з чиєї подачі вони діють. На всі шевченківські дати біля пам’ятника звучить гімн і багато промов, які муляють церковним діячам. А по-друге, вони хотіли приєднатися собі цю територію під дзвіницю.

Аби перенести пам’ятник навіть перейменували парк Петровського в парк Шевченка, проте численні протести завадили втіленню цієї задумки. Це фактично була боротьба між проросійськими та українськими силами в 90-х роках.

В'ячеслав Кириленко під час Революції на граніті. Ось що він говорить під час мітингу: https://www.youtube.com/watch?v=f9RT-dGILNk

 Чи брали білоцерківці участь у Революції на граніті?

Так. Найвідоміший з них – В’ячеслав Кириленко, депутат, міністр, віце-прем’єр-міністр. Також там був Олег Савицький, тодішній студент економічного факультету, який проголодував там всі дні революції.

Коли українці йшли голосувати за незалежність, була надія, що відтепер ми будемо господарями, а значить, нарешті, годуватимемо не Союз, а самі себе і заживемо значно краще. Чому не справдилися ці надії?

Щоб розбагатіти завтра, треба було по-іншому голосувати вже на перший виборах. А у нас було таке ставлення до виборів, особливо місцевих, як до якоїсь розваги у вихідний день. У радянські часи громадяни звикли приходити на дільниці не стільки для волевиявлення, яке не мало ніякого значення, а для гарного відпочинку, бо на дільниці лунала музика, працював буфет. Хвацько фальсифікувати навчилися вже потім, а перші вибори у незалежній України відображають тодішні настрої.

Ми не обрали свого Вацлава Гавела, ми обрали останнього комуністичного номенклатурника, класичного хитрого українського політика Леоніда Кравчука. Більше того, свого Гавела ми не обрали досі. У нас не з’явилася на перших позиціях у державі жодна людина, яка має морально право закликати народ бути чесним. Люди й досі не вміють ставитися до цього серйозно. Голосують за латочку на асфальті, за гроші, продуктовий набір, а потім скаржаться на життя.

Люди старшого віку скептичного ставилися, адже на своєму віку бачили багато чого, середнього віку, молодь тоді вірили у краще майбутнє. Але ж треба було обирати чесну владу. Ми вже навчилися гинути за Україну, але так і не навчилися давати їй лад, це добре видно по результатам виборів. Волонтерський рух, добровольці, вся країна помагає, а потім вибори…і ми бачимо результати, які нівелюють всі ці потуги.