Старий вхід до парку "Олександрія"

«Західне передмістя – Олександрія – формувалося вздовж дороги, що пролягала від Сквирської брами (поблизу приміщення Укртелекому – прим. ред.). Згодом тут виникли вулиці Гетьманська, Мокра (нині – Партизанська – прим. ред.), 1-Лазаретна. Станом на 1858 рік північна межа Олександрійського передмістя пролягала вздовж  лінії вул. Дачна – провулок Курсовий – вулиця Курсова – початок Привокзальної вулиці. Фактична його забудова обмежувалася новим Сквирським шляхом (нині Олександрійський бульвар). Вздовж нього, крім садибної забудови, виникли велике господарське подвір’я зі зерновим складом (пам’ятка архітектури «Склади Браницьких» – прим. ред.), військові казарми, а завершувався він літньою резиденцією Браницьких», – так описує територію передмістя історик Олексій Стародуб в статті «Мешканці Олександрії та Залізничного селища Білої Церкви згідно з подвірним обліком 1942 року» (із книжки Білоцерківський бібліографічний словник, т. 2)

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Роток: історія тисячолітньої назви

Ця будівля - історична споруда на території військового майданчика №5. Розташована по вул. Фастівській

10 жовтня 1925 року була встановлена офіційна межа центру міста з Олександрією,  вона проходила по нинішній вулиці Водопійній, що входила до складу міста. Західна межа Олександрії проходила нинішніми вулицями Семашка та Клінічна. Отже, враховуючи  таку інформацію, межі передмістя Олександрія можна умовно окреслити вулицями: Водопійна (східна), Семашка та Клінічна (західна), частина Привокзальної вулиці (північна), Партизанська (південна). Відтак, всі, хто мешкає на вулицях (називаємо найбільші) Партизанська, Лазаретна, Гетьмана Сагайдачного, Клінічна, Семашка, Гайова, Стуса, Дачна, Декабристів, Мазепи, Фастівська, Вокзальна, Товарна, провулок Курсовий, Гончара, частини вул. Курсової, Першотравневої, Пушкінської, Шептицького, проживають на території колишнього Олександрійського передмістя. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Заріччя – терен козацький

Місцеві краєзнавці вважають, що перші садиби, які стали основою Олександрійського передмістя, з’явилися орієнтовно наприкінці 17-го – початку 18 століття. Передмістя не мало офіційно унормованих назв вулиць і розподілялося на двори та кутки. Заселенню території сприяло завершення будівництва Фастівсько-Знам’янської залізниці у 1876 році та відкриття залізничної станції у Білій Церкві, будівництво хлібного складу, військових казарм тощо. Наприкінці 19 ст. селяни передмість, зокрема Олександрійського, були організовані в селянські товариства.

Старий вокзал. Приміщення не збереглося

97% мешканців передмістя Олександрії були українцями. Поблизу залізниці були збудовані нові садибні місця малоповерхової забудови, формувалися промислові та складські зони. На теренах військового містечка №1 (майданчик №5) у 1937 році була побудована військова казарма і солдатська їдальня. Напередодні війни в районі, який мешканці назвали ДНС (дома начальницького складу), були побудовані чотири будинки: Олександрійський бульвар, 60, 66, 76, 105. Вони призначалися для родин військових. У 1930-х роках  в урочищі Гайок з’явилося військове містечко. Перший генеральний план реконструкції Білої Церкви був розроблений у 1936 році. Згідно з планом житлова забудова міста мала розвиватися в бік Олександрії. Забудова житлового масиву в районі Січневого прориву розпочалася у 1961 році з 4-поверхових будинків. Утім, як розбудовувалося наше місто після Другої світової війни, це вже зовсім інша тема, яку ми обов’язково висвітлимо у наступних номерах газети.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Біла Церква: місто- легенда

Жителі Олександрії

У передмісті Олександрія, за даними 1942 року, мешкало 3800 осіб, які були носіями 748 прізвищ.

Найбільше мешкало представників родин Дігтярів, Дехтярів, Дегтярів, Каминотрусів, Кандиб, Ригасів. Також були представники таких родів: Безуглі, Гейленки, Голяки, Довгополі, Кифоренки, Ляшенки, Омельченки, Повшедні, Ткаченки, Шиманські, Крутоуси, Перепелиці, Сичі, Вдовиченки, Дерев’янки, Козаченки, Щасливі, Морози, Проценки, Гриненки, Ферти, Анісімови, Мимренки, Розпоренки, Бондаренки, Горбатіїї, Дем’яненки, Дзекани, Максаї, Харченки, Хоменки, Базарницькі, Бедраки, Діденки, Годованники, Руденки, Малярі, Черненки, Навроцькі, Бур’яни, Балани, Вдовики. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гімназійна освіта у Білій Церкві

З історії вулиць Олександрії

• Згідно з детальним планом Білої Церкви від 1858 року вулиця Матросова була територією Олександрії і на її місці була діброва. Історія вулиці починається з 1953-1954 рр., коли почалася забудова території. У народі вулицю називають Пипирівка від прізвища генерала Пеперьова, який у 1950-х роках започаткував будівництво житла для сімей військовослужбовців, що служили у гарнізоні, розташованому поруч (Зінченко С.С. Юр’ївський літопис).
• Згідно з детальним планом Білої Церкви від 1858 року вулиця Дачна була територією Олександрії і на той час там були поля олександрійських селян. З’явилася на рубежі 19-20 ст. Оскільки до 1940 року вона розташовувалася у передмісті, то назва вулиці походить від того факту, що тут виділялися дачні ділянки для мешканців міста. Одноповерхові будинки на цій вулиці почали будувати в 1950-х роках. З правого боку вулиці до перехрестя з вул. В.Чорновола розташована ЗОШ №6. Після перехрестя на вулиці збудовані 9-поверхові будинки в 1970-роках. До 1922 року вулиця Дачна мала довжину від вул. Фастівська аж до вул. Клінічна. Пізніше частина вулиці пішла під розширення військового майданчика (Вітвіцька О.В. Юр’ївський літопис).
• На місцині, де нині пролягає вулиця Курсова, у 17 столітті розташовувався козацький табір. Затим тут, на Курсовому полі, був іподром. Власне звідси і назва вулиці. У 50-х роках 20 століття тут були городи. У 1950-1960 роках вулиця була забудована двоповерховими восьмиквартирними цегляними будинками та одноповерховими приватними будинками (наразі так виглядає паралельна їй вулиця Лермонтова – прим. ред.). У 1980-х роках на їх місці були зведені 9-поверхові будинки. Вулиця бере початок від вул. Гончара та тягнеться до вул. Логінова. Водночас її перерізає вул. Водопійна. Тому інколи багатоповерхівки між вул. Гончара і Водопійною для багатьох незнайомих з цієї місцевістю дуже важко ідентифікувати як такі, що розташовані на вул. Курсовій (Семида Т.М. Юр’ївський літопис).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Головне – пам’ятати!

Нині на цьому місці розташована лікарня №4 (полишній ПНД)

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як розширювалася Біла Церква

Що залишилося на згадку про передмістя Олександрія?

Економічна лікарня графині Олександри Браницької (нині Білоцерківська міська лікарня №4, вул. В. Стуса, 41) збудована у 1795 році та є найстарішим лікувальним закладом міста. Утримувалася Економією (Головним управлінням маєтків) графів Браницьких. Там лікувалися графські службовці та селяни з передмість. Присвячена пам’яті улюбленого дядька графині – Григорію Потьомкіну. Російський поет Г.Державін навіть склав поетичні написи до цієї лікарні, один з яких містився при вході, а інший – над дверима лікарняної палати. Лікарню у 1832-1838 рр. очолював француз Домінік де ля Фліз. Він же був етнографом та художником і залишив по собі шість альбомів замальовок із життя селян. У лікарні робив також щеплення дітям селян від віспи. 

Поблизу лікарні, в районі нинішньої вулиці Лазаретної, у 1648 році гетьман Богдан Хмельницький отаборився після перемоги під Жовтими Водами та Корсунем і вів перемовини з козаками про подальші походи на захід (за матеріалами книжки «Історія Білої Церкви. Події, постаті, життя» Є.Чернецького).

Пам’ятка архітектури «Склади Браницьких» знаходиться в управлінні Інституту біоенергетичних культур і цукрових буряків  Національної академії аграрних наук України. Розташована за будинком по вул. Вокзальна, 3

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Торгове серце Білої Церкви

Склади Браницьких (Олександрійський бульвар, 62) збудовані на замовлення Ф.К. Браницького у 1788 році. У ті часи називалися «хлібним складом», в якому зберігався резервний запас зерна на випадок неврожаю. На склади завозилося як поміщицьке, так і селянське збіжжя. Після скасування кріпацтва син Ф.К. Браницького – Владислав – вирішив продати склади під казарми VI саперного батальйону, який квартирувався у Білій Церкві та брав участь у Кримській війні. Військові інженери склали проєкт пристосування складів під приміщення для військових. Згідно з проєктом склади повністю перебудовувалися. Але проєкт не був реалізований. У 1927 році будівля перейшла у власність Білоцерківської дослідницько-селекційної станції та була пристосована під елеватор. На жаль, зараз перебуває у вкрай занедбаному стані, хоча є пам’яткою архітектури національного значення (за матеріалами книжки «Біла Церква. Шлях крізь віки»).

Бруківка на вулиці Вокзальна. Після появи залізничного сполучення у Білій Церкві виникло питання будівництва дороги, адже єдиним сполученням був ґрунтовий шлях, який у непогоду перетворювався на багнюку та ями і доставляти вантаж по ньому було вкрай тяжко. Хоча влаштування брукованих шляхів до залізничних вокзалів велося за кошт держави, граф В.В. Браницький у 1882 році виділив на дорогу 100 кубів сажнів каменю, місцеві купці й домовласники також заготовили 150 кубів сажнів каменю. Зрештою дорогу збудували до 1888 року. Саме цю дорогу з каменю можна побачити на вул. Вокзальній, де вона місцями чудово збереглася. А загалом перша бруківка у Білій Церкві з’явилася у 1872 році (за матеріалами книжки «Будівельна історія Білої Церкви XI-XXI ст.» (автори О.Стародуб, Є.Чернецький, А.Бондар, О.Ярмола).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Місце народження білоцерківської освіти

Духовне життя та власна церква

Тривалий час жителі Олександрії були прихожанами найближчого на той час Преображенського собору. Звісно, через відстань, відвідували його не часто. А тому священники задумувалися над тим, як же все-таки задовольнити духовні потреби православних, що мешкали на околицях міста – Ротку та Олександрії.   Так, повітовий місіонер отець Георгій Ромоданов в одному з листів до представників церковної влади зазначав, що у Білій Церкві на 22 тисячі зареєстрованого православного населення є лише два православних храми – Преображення Господнього та Марії Магдалини. А тому священник наводив аргументи будівництва храмів на Ротку та в Олександрії. Тим більше, що в цих окраїнах були помічені «сектанти». Очевидно, йшлося про представників протестантських церков. При цьому отець Ромоданов чудово усвідомлював, що будівництво нового храму спричинить відтік пастви, а отже і доходи Преображенського храму знизяться. Але оскільки жителі околиць і так відвідують храм раз на рік на сповідь під час посту, то прибутки знизяться незначно. Проте настоятель Преображенського храму протоієрей о. Олександр Рудський був категорично проти будівництва нової церкви на Ротку. Мабуть, і в Олександрії також. Відтак,  у 1915 році селяни своїм коштом побудували дерев’яну церкву св. Великомученика Пантелеймона на «військових бараках» (в районі вул. Л.Толстого – прим. ред.). А у 1921 році церква була перенесена на ріг Олександрійського бульвару та Запорізької вулиці (нині на цьому місці кафе «Челентано» – прим. ред.) (за матеріалами книжки «Білоцерківський Роток: з історії духовності та шкільної освіти» В.Перерви та книжки «Будівельна історія Білої Церкви XI-XXI ст.» (автори О.Стародуб, Є.Чернецький, А.Бондар, О.Ярмола).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Місто давньоруських храмів

Школа не збереглася. На фото напис: 19-го февраля 1911 года у Александрійской церк-прих-школы м. Б-Церкви

Олександрійська церковнопарафіяльна школа

Масове парафіяльне шкільництво було започатковане у Білій Церкві в 1859 році отцем Петром Лебединцевим та за згоди графа В.Браницького. Перша школа діяла при Преображенському соборі, але дуже скоро була вщент заповнена учнями. Тому отець опікувався відкриттям шкіл на Ротку, Заріччі та Олександрії. Зокрема у передмісті Олександрії отець Лебединцев попросив надати йому економічний будинок, що розташовувався навпроти Літнього палацу (розташовувався у парку «Олександрія» – прим. ред.) та 4 роки простоював зачиненим. Граф погодився. Приміщення почали готувати до відкриття і 9 лютого 1860 року у передмісті запрацювала церковнопарафіяльна школа, яку відвідували 22 хлопчики та 7 дівчаток, діти садівників графа та іншої обслуги. Відвідав школу і сам граф Владислав Браницький. Викладали в ній настоятелі та духовенство Преображенської парафії (за матеріалами книжки «Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ – початку ХХ ст. В.Перерви).

Людмила Полях, газета "Тиждень"