Коли птахи відлітають...і не повертаються

  • Четвер, бер. 02 2017
  • Автор 
Фото: театр ім. П. Саксаганського Фото: театр ім. П. Саксаганського

Театр може дозволити собі багато речей: бавитись у яскраві шоу, епатувати   екстравагантними комедіями у стилі КВК, провокувати оригінальним прочитанням класики, ширяти в просторі сцени від балаганних вуличних жартів до загадкового всесвіту людської душі... Театр може собі дозволити майже все – крім відсутності емоції співпереживання. Бо, за великим рахунком, ми йдемо до мистецького храму, аби там дізнатися більше про себе самих. Саме тому мені здається, що вистава, прем’єра якої відбувається у саксаганців цими днями, була і надзвичайно потрібною і дуже очікуваною. Хто знайомий із п’єсою Віньї Дельмар „Поступися місцем завтрашньому  дню”, хто відчув на собі, що то є – трагедія поколінь, і знає зміст вічної теми „діти й батьки”, нас зрозуміє.

В основі твору – стара, як світ, проблема: куди подітися престарілим батькам, котрі залишились без даху над головою і без засобів до існування, якщо всім п’ятьом дорослим їхнім дітям вони непотрібні? Після сердитих, але нетривалих дебатів (дія відбувається ще в доброму бать-ківському домі і наче ж треба зберігати пристойності), доля старих була вирішена „дітками” так: тата забирає донька Кора, маму – найстарший син Джордж. Гадали, що тимчасово.

Трагедія примусово розлучених близьких людей, котрі за 50 років спільного життя не розлучалися й на кілька днів, ускладнюється особливостями перебування кожного з них в родинах своїх дітей. Нестерпного для всіх сторін. Зрештою історія закінчується цілком прогнозовано: молодшим терпець вривається і Люсі та Барка Куперів розлучають остаточно. Без надії померти разом в одному, бодай крихітному, будиночку.

„Коли птахи відлітають...” – так назвали білоцерківці свою виставу за згаданою вище п’єсою. Там хтось із героїв із птахами порівнює дітей, котрі одного разу відлітають із батьківського гнізда. Правда, завжди проникливий режисер-постановник В’ячеслав Стасенко цілком влучно демонструє нам своє бачення того, які саме птахи, ці нащадки гнізда Куперового. Коли вони вчотирьох (п’ята донька з Каліфорнії так і не приїхала) безсоромно гризуться, вирішуючи, хто з них має забрати батьків, глядачі можуть споглядати промовисте відео із галасливим воронням. Лоск, наскрізь штучні лагідність та любов до стареньких зникають миттю з фізіономій „діточок”. Залишається цинічна оцінка Роберта: “Прихильність до батьків – тваринний інстинкт, атавізм”.

Акторам, обраним на ролі дітей сімейства Куперів, та й кільком іншим персонажам у цій виставі, потрібно було зіграти „другу” й „третю” скрипку. Але цей фон, а на ньому розігрувались дві головні партії Люсі і Барклея, мусив звучати віртуозно. Адже ж такі люблячі, порядні люди не могли виховати відвертих виродків. І якщо Гарві (Сергій Скляренко) – цинік, то не злий. Він потішається над сест-рами і братом, котрі наввипередки вигадують причини, через які не можуть взяти батьків до себе. (До речі, оте „взяти” просто шкребе по душі – наче йдеться про валізу, в якої не треба запитувати, куди хоче їхати.)

Зверхньо-байдужою є Неллі у виконанні Олени Кралевої. Чи не найбагатша з усієї рідні, вона, вправно прикриваючись своїм тупуватим чоловіком Гарві (Ігор Болховітін), без жодних мук сумління зникне в заокеанських далях Європи, коли дійде черга забирати нарешті до себе батьків. Це їй на підйомі молодечих сил, навіяних спогадами, батько радить відправити в унітаз приготований для них з мамою обід.

Тиху і, здавалося б, м’яку, неконфліктну Кору (Наталія Саранцева) присутність батька перетворила в нервову грубіянку. Вона не церемониться ані з татусем, котрий захворів (капризує, кличе маму), ані з його друзями. Останні – містер Левін (засл. арт. України Іван Калініченко) та його добра Сара (нар. арт. України Лідія Дяченко) – додали цій сумній історії дрібочку теплої іронії. Особливо Сара, ці „100 кілограмів золота”...

Головна драма розгортається в помешканні Джор-джа й Аніти, до яких переїздить Люсі, мама-Ку, як ту називає невістка. Аніта (Олена Калініченко) доводить атмосферу в домі до найвищого ступеня напруги. Вона з усіх сил терпить свекруху, яка, звісно, все робить не так. Але варто доньці, юній вертихвістці Роді (Ірина Стасенко), втрапити в непри-ємну історію, як у домі вибухнула гроза. Аніта звинувачує в            усьому стару матір чоловіка й підштовхує його до рішення віддати її до притулку.

На якомусь етапі розгортання подій вистави перед глядачем, котрий в глибокій тиші дивився і слухав, попливли кадри відео із зображеннями літніх людей. Переконана, в залі в ту хвилину не залишилось людини, яка б не згадала своїх тата-маму, бабусю-дідуся...

Як же зважився Джордж позбутись матері? Віддамо належне Борисові Пономаренку – він чудово зіграв боротьбу в ньому сина із чоловіком. По-справжньому гнівався, вперше почувши пропозицію зіпхнути матір до притулку, по-справжньому плакав, коли вона сама сказала, що хоче туди відправитись. Звісно... сама. Хіба могла мати дозволити її улюбленому первістку зробити їй таку ганебну, жахливу пропозицію?! Це одна із найсильніших сцен вистави. Зал плакав, не соромлячись сліз...

Зворушливі, гіркі, болючі... Сцени, де грав дует Люсі (засл. арт. України Людмила Мерва) і Барклея (Олександр Шевчук), викликав незмінний внутрішній трепет. Вони зберегли своє кохання й помножили його на ніжність. Акторам це вдалося передати просто блискуче. Із двох стареньких більш вразливим і безпомічним видається Барк. Герой Олександ-ра Шевчука – дійсно  романтик. І хоча він хвилюється за дружину, намагається піклуватися про неї, сильнішою в Стасенка є вона. Може, то характер Людмили Мерви, може, жіноча доля Люсі Купер – добровільно піти до богадільні, врятувавши сина від домашнього пекла, і разом з тим узяти з нього слово – ніколи не зізнатись батькові, що вона там, і... не забувати пересилати туди його листи. „Поклянися,  Джордже, ти ж не будеш забувати!” – і молить, і наказує мати.

Сцену прощання на пероні не будем переказувати. То бездоганний і вбивчий урок усім нам, як не можна чинити з батьками. Це – як гріх, утілений наочно. І те, що після цієї сцени режисер забажав увімкнути на сцені ліхтарі, спрямовані в зал, наче то Люсі і Барк хотіли наостанок поглянути всім нам у вічі, – дуже жорстко і правильно.

Важко згадати, коли востаннє в цій глядацькій залі так довго і безейфорійно лунали овації...

Валентина Храбуст

Прочитано 1820 раз
Опубліковано в Дозвілля

You have no rights to post comments

Поділитись новиною

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

  Сторінки в соц. мережах

Чи задовольняють вас дії місцевої влади в забезпечення лікарень усім потрібним для лікування хворих на COVID?

Вибір редакції

Читайте також

Фото та відео