Свою п’єсу „На початку і наприкінці часів”, або „Баба Пріся”, молодий, але відомий і титулований драматург Павло Ар’є написав два роки тому. За вікном вирував Майдан, коли вже народилися герої, котрі живуть у забороненій для життя чорнобильській зоні. Те, що показали нам із їхнього існування, пригнічує, шокує й заганяє у відчай. Попри часом смішні, кумедні ситуації, в усьому читається невідворотність безвиході. Тупик. Стіна. Полегшення приносить тільки смерть. Бо приходить кінець стражданням... Але в її очікуванні треба ж якось жити! І все це „якось” до крику схоже на борсання всіх нас у країні, котра воює, хоронить, шукає сили протистояти внутрішнім покидькам і, часто не знаходячи, принижено констатує, як чергові гниди при владі перетворюють нас на убогих, злиденних істот... І коли в перших сценах „Баби Прісі” лунає запитання: „Що більше – зона чи незона?”, мимоволі вибираєш відповідь: „Зона більша”. Вона вже скрізь.

Можливо, хтось не по-бачить стільки трагізму в цій, ні на що з репертуару саксаганців до цього часу не схожій, постановці. А хтось покине зал, не сприйнявши гостросоціальне, важке психологічно дійство, пронизане жорстокою відвертістю життя. Однак „Бабу Прісю” варто подивитися, попри всі емоційні екзекуції, що вам приготували автор, режисер і актори. Ви пройдете своєрідний катарсис – і болем, і сльозами, і переосмисленням післячорнобильських кліше. А питання до молодого режисера Анатолія Зеленчука („Чи не лякав огром матеріалу?”), котре турбувало відтоді, як стало відомо, що цю п’єсу поставив у Москві Роман Віктюк із чоловіком у головній ролі, розчиниться само собою. Адже наш театр має надзвичайно потужну актрису, заслужену артистку України Людмилу Мерву, що вже гарантувало нечуваний успіх у виставі.

Утім, вражає гра усіх п’яти акторів, задіяних у постановці. Це цілком різні п’ять характерів. Персонажі навіть говорять наче різними мовами, хоча поліська говірка, суржик, ненормативна лексика вживані всіма. До речі, те, як розмовляють герої, тут видається не менш важливим, аніж про що. Таким чином відсутнє відчуття штучності текстів, завдяки чому здається, ніби то не актори грають, а справді люди з „зони” говорять про своє наболіле.

Надзвичайно сильно зіграла роль Слави заслужена артистка України Світлана Лановенко. Її героїні так і не вдалося змиритися з тим, що Чорнобиль зруйнував її сім’ю (чоловік, якого так само блискуче, на оголеному нерві зіграв заслужений артист України Віктор Надем’янов, помер від горілки). Що її єдина дитина, коханий синочок, не такий, як усі, а відтак сенс всього життя звівся до приготування їжі, миття посуду, переживань з приводу того, де тиняється Вовчик, і старого спортивного костюма та дурнуватої в’язаної шапочки. А як можна з цим змиритися? З іншого боку, як можна не втратити спокійну вдачу, рівновагу, смак життя? Неможливо стримувати сльози, коли Слава страждає через те, що не здатна врятувати сина. Гадаю, це одна із найсильніших робіт актриси.

Особливою є й роль Вовчика, внука баби Прісі, зіграна Миколою Головчаком. Його 28-літній персонаж має постати перед глядачем немов 8-річна дитина. Звідси – всі його проблеми. Викоханий в зоні, поза злом світу, на казках, легендах, загадках бабусі, він стає катастрофічно вразливим. Він перетворюється на мішень для кожного дурня. Зрештою, в нього й стріляють, як у живу мішень, п’яні виродки з „Хаммера”. Наївно думаючи, що ті помилилися, Вовчик ще довго кричить їм, аби не стріляли, він же людина. ...Наче це колись зупиняло вельмож від влади (у цьому випадку – депутатів, прокурорів та інших бандитів), коли вони виходили на полювання. А Вовчик так мріяв побачити метро, покохати дівчину... Він не міг повірити в материну засторогу: „Будь обережнішим з людьми – серед них одна гадость”.

Протистояти „гадості”, котра все дужче стискає кільце навколо трьох забутих у зоні людей, намагається тільки Пріся. Їй 86. Їй нема вже чого боятися за себе – тільки б жив онук. Жінка, в  роду якої були і травники, і характерники, не вперше готова захищати найдорожче. У війну вона власноруч відправила на той світ 12 фашистів, за що їй дали ордена. Чи штука Прісі поквитатися з нелюдами з „Хаммера” – помститися за скоєне з її онуком? Бабусю не хвилює, що до неї через це присікався дільничний міліціонер – продажний і байдужий до її горя. Відмовляється допомагати, погрожує? Відтак і він мусить піти за тими „людожерами”, які стріляли у Вовчика. І будьмо певні – як і слідів фашистів, так і цих ніхто й ніколи не знайде.

Дуже важкими й надто, аж містично, сильними є сцени, коли Пріся промовляє молитву, що переходить у прокльон, і говорить зі смертю. Здається, й драматург, і режисер заходять так далеко в грі із незвіданим потойбіччям, що треба зупинятися й вертати назад. Їм це вдається, і то є добре. Не вистачало ще, аби на сцену в ХХI столітті спустився Воланд. Утім, він посивів би ще дужче від побаченого в покинутій Богом Україні...

А який розпач огортає в сцені, де баба Пріся не пускає на поріг хати, в якій помирає від ран Вовчик, його матір! В неї не вистачило грошей, вона не купила ліків – значить, не має права! Пріся сварить її, кричить, лютує. А тоді віддає свого ордена: „У ньому 33 грами срібла і 12 німецьких жизнєй... Менше, ніж за тисячу, не віддавай!”

Та ніхто й нікого не врятує в цій виставі. В цій реальності символічною є баба Пріся з великим хрестом на плечі, якого витягла і встановила над усіма мертвими і ще живими, бо потім нікому вже буде встановити. Смерть прийде як вихід із пастки –  постчорнобильської пастки. Жаль тільки, що вона не залишить відповіді на запитання: „Куди ж ми все-таки їдемо?”. І на метро, і на „Хаммерах”? Куди?

Р.S.Під час прес-конференції, що відбулася після прем’єрного показу „Баби Прісі”, драматург П. Ар’є, котрий переглянув виставу білоцерківців, сказав наступне:

– Я дуже багато бачив українських театрів, але здивувався такій потужності акторів, зокрема головної героїні. Пані Людмила мене вразила. Тут дуже потужна енергія, відчувається небайдуже глибоке особисте ставлення акт-риси до матеріалу. Це просто геніально сильна робота! Вона надто важка навіть у фізичному плані. Я дуже дякую і вклоняюся актрисі за потужний образ баби Прісі, створений на білоцерківській сцені.

                                                                                                                                                                                           Валентина Храбуст, "Громадська думка"