Браницька ласувала вареними ведмежими лапами та бичачими очима
Чомусь чимало наших земляків (навіть науковців!) і приїжджих гостей переконані, що Олександра Василівна була полячкою. Цей перший міф розвіється дуже швидко, оскільки існує чимало доступних джерел, які стверджують, що майбутня графиня з’явилася на світ на Смоленщині, в невеликому селі Чижево Духівщинського повіту і довгий час по народженні носила прізвище Енгельгардт. (Її рідні брат, а згодом племінник Енгельгардти, були власниками Т. Г. Шевченка). Саме в цьому селі вона прожила два перші десятиліття свого життя, аж поки з руки могутнього дядька Г. Потьомкіна не стала фрейліною імператриці Єкатєріни ІІ.
Нині це крихітне сільце, заховане серед непролазних смоленських лісів, має лише шестеро мешканців. Громадський транспорт там з’являється лише раз на тиждень і їхати в таку глушину самому якось не дуже хотілося. Відтак я запропонував компанію та часткову компенсацію витрат одному білоцерківському краєзнавцю. Почувши сакраментальне «А ти мене й годувати будеш?», збагнув, що мрії слід реалізовувати самотужки.
Але тут на перепоні стали інші проблеми: з Києва до Смоленська відсутні прямі поїзди, а їхати з пересадками дуже незручно по часу. Тому було прийнято на перший погляд парадоксальне рішення: здійснювати подорож у Чижево через Санкт-Петербург. Втім, парадокс тут є досить логічним: у «Північній Пальмірі» та її околицях є чимало місць, пов’язаних із життям Олександри Василівни. Саме в колишній столиці Російської імперії знаходиться Зимовий та інші палаци, де мешкала та виконувала свої обов’язки фрейліна, а згодом статс-дама О. Браницька. Нині це одні з найрозкішніших музейних експозицій, а для білоцерківської статс-дами це були повсякденні робочі та житлові апартаменти. Наприклад, у Тронних залах царських палаців ще юна Олександра Енгельгардт, виконуючи свої посадові обов’язки, брала участь у багатьох подіях державного значення — зокрема, в прийомах іноземних монархів, різних делегацій тощо. Майбутня власниця Білоцерківщини була добре знайома з багатьма відомими історичними діячами (австрійським імператором Йосипом, російськими полководцями О. Суворовим та М. Кутузовим, канцлером О. Безбородьком, поетом Г. Державіним та ін.). Царські щоденники згадують, що в окремі роки графиня О. В. Браницька сотні разів обідала та вечеряла в товаристві імператриці та вищих придворних чинів російської держави. При цьому колишня смоленська «попелюшка» споживала неабиякі царські делікатеси: «глаза бычьи в соусе, поутру проснувшись», «кукушки, жаренные на меду», «щечки селедки», «лосиные губы», «отварные медвежьи лапы» і т. д.
На колонах вокзалу Смоленська висять ще радянські плакати з Гагаріним
Саме у Санкт-Петербурзі знаходиться й імперський історичний архів, де під охороною озброєних красунь та велетнів у бронежилетах зберігається чимало документів, які розповідають нам про життя графині О. В. Браницької у столиці. Деякі з цих, на перший погляд, звичайних папірців оцінюються не в один мільйон доларів США, а тому такі джерела навіть не виносять зі сховищ — їх можна переглядати тільки у фільмокопії і замовляти сканування.
До того ж і в Санкт-Петербурзі, і в заміських царських резиденціях є чимало палаців, храмів та парків, де графиня О. Браницька у підсумку провела не один місяць, а то й рік свого життя.
Завдяки добрим людям із Білої Церкви, які стали спонсорами цієї поїздки, мені вдалося побувати у Петергофі, Царському Селі, Гатчині, Павловську, Оранієнбаумі тощо. Мало не кожного дня відкривалися все нові й нові сторінки життя Олександри Василівни, про які ми навіть не підозрювали. Залишається тільки дивуватися, як ще порівняно молода графиня після такого сліпучо-блискучого життя залишила столицю й переїхала в порівняно невелике містечко Білу Церкву.
У колишньому палаці графів Енгельгардтів у Смоленську нині молодята беруть шлюб
Але повернімося до місця народження Олександри Василівни. Після розкішних столичних палаців мені належало відвідати ще й смоленську лісову провінцію, де майбутня найвідоміша жителька Білої Церкви зробила свої перші кроки. Навіть з Санкт-Петербурга до Смоленська поїзд ходить лише тричі на тиждень, тож у древній столиці кривичів довелося прожити не один день, що давало можливість краще попрацювати у Смоленському обласному архіві і провести самостійні екскурсії.
До міста добрався без пригод. Вже біля вокзалу повіяло історією - тут височіло два стародавні храми, а на кожній (!) колоні вокзалу висіли ще радянські плакати: «Юрий Гагарин – смолянин». Адміністратор привокзального готелю, побачивши український паспорт, по-гагарінськи привітно усміхнулася і, взявши плату за звичайний номер, поселила мене в кращому, оскільки «все-равно никого нет». Просто неймовірна доброзичливість, якої ніколи не зустрічав в українських готелях.
Архів у Смоленську виявився порівняно бідним, а родовід Енгельгардтів досить ретельно вивчали місцеві краєзнавці, що значно полегшило роботу. (Шкода, що їхні праці у нас практично невідомі). Втім, були й самостійні документальні знахідки . Цікаві експонати є і в місцевому краєзнавчому музеї.
Далі були екскурсії по місцинах, пов’язаних з Енгельгардтами. Це і Кремль на березі Дніпра, і стародавні храми, що відвідувалися фрейліною Олександрою у товаристві цариці Єкатєріни ІІ, і смоленський палац Енгельгардтів, який є найкрасивішою спорудою міста.
Браницька відпустила кріпаків на волю, а вони "предались пьянству"
Далі ж належала подорож у смоленське «Полісся» і красивої архітектури ставало все менше. Для початку я вже о сьомій ранку відправився автобусом у районний центр Духівщину, яку юна Олександра Василівна відвідувала і самостійно, і разом із імператрицею та Г. Потьомкіним. Це зовсім невеликий населений пункт зі старовинними дерев’яними хатками та цегляними будинками. На автостанції вияснилося, що транспорт до Чижево є мало не екзотикою, оскільки на шістьох мешканців ніхто не буде витрачати пального. Поблизу крутилися ще зовсім юні хлопці-таксисти, які, змірявши очима мій майже двометровий зріст, відмовилися їхати у забуте вимираюче село, де собак мешкає більше, ніж людей. Але вони зателефонували таксисту, який колись працював у місцевому кримінальному розшуку і той по-професійному оперативно прибув до автостанції. Колишній міліціонер виявився високим дебелим чолов’ягою з пронизливим поглядом. Від потиску його руки мабуть у багатьох пропадає бажання жартувати. Але по дорозі ми розговорилися і я зрозумів, що зустрів розумного й цікавого співрозмовника.
Імператриця Єкатєріна ІІ відвідувала село Чижево, адже в ньому народився її фаворит князь Г. Потьомкін-Таврійський. Тому тут зберігають та оновлюють царський колодязь.
Ми заглиблювалися у духівщинську провінцію. Тут дуже мало оброблюваних полів і навіть колись орні угіддя здебільшого поросли навіть не бур’яном, а лісом або ж молодим підліском. І якщо під Петербургом таке явище можна пояснити «зоною ризикованого землеробства», то на родючій смоленській землі могли б щось і вирощувати... «Їм тепер тільки пармезан тракторами чавити» — подумалося мені. Таксист-криміналіст, показуючи це неподобство, розповів: «Сельское хозяйство практически уничтожено. Подсобное хозяйство на грани вымирания». Я йому розповів вчорашні райдужні новини ТБ, де москвичі бадьоро розповідають, що ніяких санкцій вони не відчувають і їхнє життя є суцільно малиновим. Духівщинський криміналіст густо почервонів й крізь зуби вимовив: «Они эти интервью берут в пределах Садового кольца. Приехали б они в Духовнищину, где бабушка в богатейшей стране получает 6000 руб. пенсии, а из них 4000 руб. отдает за коммуналку»... Я ще раз переконався, що Москва і решта Росії дуже контрастно відрізняються…
Поблизу села стоять вказівники. Це і не дивно — в цьому ж таки Чижево народився князь Г. Потьомкін-Таврійський, якому тут споруджено невеликий меморіал, бувала імператриця Єкатєріна ІІ, після якої тут ще й нині зберігають та оновлюють царський колодязь.
А от про Енгельгардтів мій співрозмовник нічого не чув. Небагата тут і їхня спадщина — лише напівзруйнований храм-усипальниця цього роду, який простоїть вже, вочевидь, недовго. Ще у 20-х роках ХІХ ст., коли ще повсюди панувало кріпацтво, графиня О. Браницька відпустила місцевих кріпаків на волю з однією умовою: вони мали опікувалися цією родовою святинею. Якщо врахувати, що в Росії кріпацтво скасували тільки в 1861 р., а ще два десятиліття селяни сплачували викупні платежі, то стане зрозумілим, що на той час безкоштовний відпуск селян на волю був на рідкість прогресивним вчинком поміщиці. Але земляки не оцінили благородства графині О. Браницької. Вони, як стверджують смоленські краєзнавці, не доглядали храму, пограбували невеликий меморіал Енгельгардтів і «предались пьянству».
Ось так тепер виглядає Покровський храм-усипальниця роду Енгельгардтів
Відомо, що рідний брат О. Браницької, відомий військовий В. В. Енгельгардт був похований біля вівтаря місцевого храму, але могила російського підданого, який мав палац у центрі столиці й був другом О. Пушкіна, також не збереглася. А про Олександру Василівну, благодійницю місцевих кріпаків, тут взагалі не існує жодних артефактів. Саме село в жалюгідному стані і сповнене напізруйнованих осель. Зрозуміло, що тут немає ні школи, ні сільської ради. Окрасою є вищеназвані меморії Єкатєріни ІІ та князя Г. Потьомкіна, а також дача якогось багатія. Звісно, що хотілося б побачити щось більш цікаве... З іншої сторони смоленські краєзнавці жваво зацікавилися моєю першою книгою про графів Браницьких і назад я повертався уже без неї.
Однак, графиня О. Браницька небагато зробила для великоросійських губерній. Її забутість на малій батьківщині пояснюється тим, що основним її полем діяльності були губернії київського генерал-губернаторства, зокрема Київщина. Навіть якби вона залишила після себе лишень один парк «Олександрію», вже й за це вона була б варта пам’яті нащадків.
На білоцерківців чекає нова книга про графиню Браницьку
Кажуть, що все пізнається у порівнянні. Чоловік Графині О. Браницької Францішек-Ксаверій залишив після себе «широке море сліз, крові», придушивши Коліївщину і заселивши спорожнілі містечка (в т. ч. Білу Церкву) переважно єврейським населенням. Збудований ним костел на найвищій точці Білої Церкви мав стати символом іноземного панування на наших землях. Сучасниця і родичка О. Браницької Софія Потоцька, маючи не менші можливості, майже не залишила після себе вагомих слідів для вічності. (Славнозвісну «Софіївку» спорудив її чоловік). Про неї також пишуть книги, але там ідеться про неземну красу Софії та її суто земні втіхи. Пасинок С. Потоцької програвав мільйони у карти, але не задумувався про щось більш вартісне.
Втім, графиня Олександра Василівна Браницька також не була ангелом. Були в її житті й темні сторінки - корупція, визиск, монопольна діяльність, покріпачення вільних і навіть шляхтичів. Але як би там не було, чимала спадщина її добрих справ варта пам’яті та наслідування вдячними нащадками. Детальніше про життя та діяльність цієї непересічної особистості читач може довідатися, ознайомившись з новою книгою «Графиня Олександра Василівна Браницька (1754-1838 рр.): найщедріша меценатка української історії, або Як стати незабутньою жінкою», презентація якої відбудеться в кінці вересня - на початку жовтня.